Все це і виклав Хмара в розмові з Диким.
— Перевір по всіх напрямках. Застосуй усі методи, які знаєш, але виведи цього пройду на чисту воду, — інструктував Хмара. — Я волав би помилитись, най був би він наскрізь нашим. Бо якщо ні, тоді нам усім кришка. Нам на амністію набиватись до совітів пізно: вийшли всі строки. Читав звернення до «обдурених синів України»? «Якщо ворог не здається, — його знищують…» Ба, як грізно! А ми не здаємось!
Митрофан втішно позирав на Хмару. Авжеж, він понишпорить, а таки дошукається правди про цього спритного Симона. Але ж і недалекий Хмара! Якщо Колиба підісланий, а розкусить його ніхто інший, а Дикий, то непогана перспектива вимальовується. Можна мітити не тільки на керівництво службою безпеки проводу, але й у провідники одкривається прямий шлях… Центральний провід такої похибки, такого ганебного завалу не простить Хмарі. Хто ж тоді на його місце? Тетеря? Теж замазаний у справі з Колибою… Звісно, годиться лише він, Митрофан Дикий, хоч і перевіряв у свій час Колибу і теж не розгледів… Але те можна пояснити. Лише б виявився Колиба і справді шпиком.
— Кого надати в поміч? — спитав Хмара.
— Сам впораюсь! Може, раз-двічі скористаюсь допомогою Чернухи. Два тижні на це діло потрібно…
— Багато! — невдоволено глянув Хмара. — Тиждень. Ну, дій! Слава Україні!
— Героям слава! — мляво відповів Митрофан.
Він не роздумував довго, з чого розпочинати. Варто спершу навідатися до свого давнього знайомого, колишнього нотаря Адама Сливинського. У нього гарна картотека. Чисте золото, а не документи! Усі, що в довоєнний час покарані владою за націоналістичну діяльність, зафіксовані в ній. Чортів Адам! Не продає ту вельми цікаву картотеку ні за які гроші. А самому ж дурняком дісталась! Гестапівський офіцер, що квартирував у нотаря в час окупації, втікаючи, залишив валізу. В ній виявились ці вельми цікаві документи. Гендлює Адам! Дає за винагороду відомості і совітам, і людям Хмари.
Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.
— Була картотека, та спливла, — скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. — Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.
— Як? — обурено вигукнув Дикий. — Нащо віддав?
— Спробуй не віддати, — зітхнув Сливинський, — права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?
«Набиває ціну, — подумав Дикий, — марно. Дулю з маком од мене одержиш».
— Про що говорити, коли картотека спливла, — прискіпливо глянув на нотаря. — Чи, може, напам'ять вивчив?
— Та дещо ж лишилося, — пошкріб підборіддя нотар. — Може, якраз те, що вас цікавить…
— Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…
— Спробую, на ваше щастя, — подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.
— Нащо вам цей тип? — поцікавився, перегортаючи теки з паперами.
— Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, — іронічно всміхнувся Дикий. — Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті — як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…
— Хтось його знає? — спитав нотар.
— Чого б тоді я до тебе пхався, — грубо відповів Дикий.
— Так, так, — буркотів нотар, спритно гортаючи папери. — Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…
— Сходиться, — підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. — Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…
— Саме так, не курорт, далеко не курорт, — підтакнув нотар.
— Фотографії немає?
— На превеликий жаль, на жодному документі немає… А були, видно…
— Ну, що ж, і на тому спасибі, — мовив Митрофан, занотувавши в записничок прочитане нотарем. Надто скупі були ті відомості!
— Гонорар за довідку, — простягнув руку Сливинський.
— От гендлярська твоя душа! — поморщився Дикий. — За такі нікчемні дані — і гонорар! Візьми ось це, бо грошей немає…
Він простягнув нотареві невеличкий пакуночок.
— Що це? — здивовано спитав спантеличений таким заробітком господар.
— Кава. Де ти її зараз дістанеш?
— І то правда, — мовив нотар, розгризаючи зернятко. — Де зараз дістанеш гарної кави? — Він пожував трохи і сплюнув. — Паскудна кава, одна назва.
— І цією втішишся, — недбало мовив Митрофан. — Яка послуга, така і винагорода!
— Колиба, Колиба, — наморщив лоба нотар. — За додаткову оплату можу дещо цікаве додати, — раптом сказав він.
— От чортів гендлярю! — похитав головою Дикий. — Останній червінець виманює! — Він порився в кишені, дістав гаманець, зумисне перерахував кільканадцять червінців, поклав на стіл. — Казенні гроші тринькаю. Кажи, що знаєш… Слухаю тебе, чортів гендлярю…
— Цим Колибою цікавились і працівники обласного управління міліції. Теж не сказали навіщо… Та я вже не дурний. Нема, сказав, картотеки і край.
— Давно?
— Може, і позаторік, — непевно мовив нотар, — точно не згадаю…
— А не згадаєш, то й додаток твій нічого не вартий! — дошкульно глянув на нього Дикий і забрав червінця з столу. — Мало чого могла міліція ним цікавитись. Може, документи на амністію готували…
Нотар ображено засопів, знову розгриз зернятко кави і сплюнув.
— Цвіллю відгонить ваш гонорар, шановний клієнте!
— Дарма, — глумливо глянув на нього Митрофан. — Погризеш! Миші лишки твоєї картотеки гризтимуть, а ти — свій заробок. Бувай жив-здоров!
Відомості, добуті в такий спосіб, мало про що говорили. Ну й що? Був собі такий насправді, тернопільський Симон Колиба. Засуджений за невдалий замах на партпрацівника. Одбув своє і повернувся…
Хіба що останнє повідомлення нотаря? Це цікаво. Може, десь рік-два готували лазутчика, то й поцікавились для легенди. Нотар сказав, що немає картотеки, то заспокоїлись: відпливу інформації не буде… Може, справжній Колиба загнувся десь на висилці, а цей користується зручною біографією? Якби була фотографія при нотаревій довідці, тоді інша справа…
Ледь Митрофан Дикий довідався, де мешкає амністований Павло Жигайло, як відрядив до Гончарівки своїх людей з наказом викрасти запроданця і привезти до схрону.
Жигайла, помордованого, туго переповитого ремінняччям, привезли опівночі. Око Павлові затекло, брова глибоко розсічена, на губах запеклася кров. Видно, він відчайдушно боронився, перш ніж стати бранцем.
Він сидів, скрючившись на стільці, і час від часу спльовував на підлогу криваву слину. Блимав здичавіло єдиним оком на Митрофана, а той в галіфе і спідній сорочці, розхристаній, брудній, ходив взад-вперед перед зв'язаним Жигайлом і почісував свої волохаті груди.
— Що, синку, допомогли тобі твої совіти? — глумливо перефразував він відомий вислів Тараса Бульби. — Думав, сховаєшся? Дзуськи! Од мене і миша не втече. І усім твоїм, гнилозадим бойовикам так само буде, зрозумів?
Павло затравлено мовчав, важко дихав.
— Розв'яжи! — хрипко попрохав він.
— І так перебудеш, — знущально кинув Дикий. — Хоч не бачитиму, як руки твої тремтять… То що, будеш розповідати?
— Про що? — кліпнув Павло підбитим оком і дмухнув на розкуйовджене пасмо волосся, що прилипло до спітнілого лоба. Говорити йому було важко. — Дай напитись, Митрофане, язик до піднебіння клеїться…