— Переб'єшся, — жорстоко мовив Дикий. — Недовго тобі тим язиком теліпати. Ось все нам розкажеш — і ф'ю-і-іть! — присвиснув він.
— Що ви зі мною зробите? — спитав Павло.
— Особисто я тебе четвертував би, — відповів Митрофан. — Але буде так, як Хмара вирішить. Колись він тебе помилував, тепер — не сподівайся…
— Тоді нащо мені й говорити? — похмуро мовив Жигайло. — Робіть мерщій своє діло, чиніть розправу… Хоч і ваша пісня вже доспівана… В облозі ви усі, як щури у бочці…
— Ну, ти! — гримнув Дикий. — Кажеш, язик клеїться, а розпатякався!.. Добре! Умова моя така: якщо скажеш все, як на духу, спробую влаштувати тобі втечу від нас… Але для цього ти мусиш допомогти мені вивести на чисту воду сумнівного патріота… Згода?
— Не вірю тобі, — мовив Павло. — Бо тобі навіть води подати не стачає доброти в душі… А то — влаштувати втечу! Куди? На той світ? Нащо ж тоді приволік мене в свою нору? Міг би й просто прийти та поцікавитись, що і як… Отже, полонили мене задля помсти…
— Тверезо ти міркувати став, — зауважив з усміхом Дикий. — Пиячити кинув? Казали мені, що ти трактористом зажадав у колгоспі стати… Героєм труда… Цікаво було б: за кермом трактора передовик комунії — колишній ватаг оунівської боївки… Сміхота!
Павло низько нахилив голову.
— Гидота! — врешті озвався він. — Наше товариство — величезне, смердюче болото, де одні лишень покидьки, ремесло яких: грабувати і вбивати… Потяг до труда їм здається антиприродним… Якщо ти вбивця, то ти герой… Тьху! — сплюнув Павло.
— Швидко ж вони тебе перекроїли! — з ненавистю дивлячись на колишнього бойовика, вигукнув Дикий. — Агітатор і пропагандист… Може, вже й партійним став? Передати всю боївку совітам сам додумався чи хто надоумив?
— Мої хлопці добровільно прийшли з повинною, їм простили… Вони тепер людьми стали, роботу отримали, паспорти, прописку… Не вовкулачать по норах, прислухаючись до найменшого шереху, як ви, — сказав Павло. — Ніхто їх не агітував, не надоумлював, не примушував… Люди самі свою долю вирішили… І я так само! Не віриш — походи та попитай у кожного. Скажуть, якщо розмовляти захочуть з тобою…
— Поспитаєм, не сумнівайся, — скреготнув зубами Митрофан. — А тепер скажи, ти говорив про свій намір передатися владі інспекторові Колибі, котрий був у тебе в загоні на той час?
— Говорив! — з гідністю мовив Павло. — Чого мав критися перед таким самим покидьком, як ти?
— І як він зреагував? — миттю похопився Дикий за це зізнання. — Не пробував застерегти, розагітувати?
«Чого це його так цікавить? — здивувася Жигайло. — Мабуть, став на заваді цьому блюдолизові тим, що наблизився до самого Хмари. От цей пройдисвіт і копає тепер для нього яму».
— Я не дитина, аби слухати всякого, хто ревізора з себе корчить, а сам тільки й мріє, як чкурнути за кордон, — сказав Павло.
— Це ти чув од нього?
— В очах у нього прочитав, та й у тебе читаю це також. Поскоріше дременути під захист іноземних товстосумів і звідти каламутити воду, людям спокійно жить не давати…
— От як виходить! — похитав головою Дикий, наче картав школярика, що провинився. — Нікому не можна вірити! На тебе покладали великі надії, а ти ж був прихованим агітатором за совіти. Який фальшивий світ!
— Ваші великі надії на те, що всяк, хто дивиться на вас, є сліпим і не добере до пуття, що ви за птиці, — всього-навсього гнила солома, об яку і ноги бридко витирати… Мовчав би вже про це! Доволі комедіантства! Я не шмаркач, котрому ти здатен памороки забити…
— Сволота! — Дикий підійшов до Жигайла і щосили вдарив його в обличчя. Жигайло впав разом з стільцем. Митрофан з несамовитою люттю довго бив його важкими чоботами під ребра, аж доки той не захарчав і не втратив свідомість…
Не домігшись нічого путнього з допитування Жигайла, Дикий наказав одправити його до табору Хмари, аби там розквитались з ним за відступництво. Дорогою бандити, що жорстоко пильнували побитого бранця, натрапили на військовий патруль. Бандитів полонили, а замученого Жигайла одправлено було до найближчої лікарні…
Рада Волосюк мало задумувалась над своїми стосунками з Іваном Чернухою. Про одруження мова ніколи не заходила. Раніше її цілком влаштовували їхні короткі побачення. Вибачала вона і надто поспішні гостини, і його звичку десь запропастися і мовчати місяцями, а потім несподівано, як сніг на голову, раптом з'являтись зі своїм обов'язковим попередженням: «Я не надовго!»
Останнім часом це стало її гнітити. Їй набридло знати радість свого кохання уривками. Захотілось чогось певного, тривалого, затишного. Потай заздрила Мальві і Сашку Басенку: восени вони мали побратись. «Щасливі, — думала вона про них, відчуваючи якусь незбагненну гіркоту. — Все у них чисто, ясно. Мальва хоч і вражена трагічною загибеллю своїх батьків, але вона не самотня. Поруч неї безмежно закоханий в свою ясочку, як називав лагідно Сашко її привселюдно, надійний і вірний товариш… Справжній муж… Він захистить її долю од будь-якої напасті, відборонить од усього лихого. Вони, коли й мовчки дивляться один на одного, і тоді розмовляють. Очима лишень. І чудово розуміють одне одного. Не такий Іван. Якийсь утаємничений, чимось завжди затурбований, скупий на ніжне слово не те, що при людях, а й в самоті…»
Світ уявлявся Раді страшним і незатишним, в якому дмухали лихі вітрюгани, од яких важко знайти прихисток. Це давалась взнаки її робота в міліції. Скільки доводиться пізнавати всіляких історій про кримінальні злочини, про грабунки і вбивства! Передруковуючи матеріали слідств, вона мимоволі жахалася тих оголених фактів, що поставали з розплутаних до найменших подробиць справ, мимоволі їй здавалось, що навколо злодій мало не кожен третій. Чула себе неспроможною вистояти, коли раптом на неї зрушиться бодай найменший удар долі. Якби поруч завжди був Іван! Він, мужній, гордий, зможе постояти за них обох. Не біда, що він трохи відлюдькуватий. Така вже чоловіча вдача, що поробиш! Одна лиш прикрість: відчуття її постійне, що коли він навіть поруч неї, то все одно якийсь безмежно далекий… А може, це відчуття кожної закоханої дівчини? Треба розпитати у Мальви. Після смерті Мальвиних батьків вони живуть разом. Так веселіше. Шкода, що Мальва незабаром поїде з Сашком. Знов тоді самотність і постійне чекання, чи зазирне врешті-решт затурбований службою невиправний побігайло Іван… Звісно, було б гарно, коли б і вони з Іваном десь на осінь побрались… Рада усміхнулась, подумавши, що тоді вона б стала Радою Чернухою… Вона так звикла до свого дівочого прізвища, що це видалось їй смішним.
Вона ніколи не сподівалась, що Іван з'явиться саме сьогодні. Сиділа біля дзеркала, видивлялась зморшки, хоч їх ще не було на її виточенім обличчі з східним розрізом палаючих очей. Почувся стукіт у двері, і вона аж принишкла вся: упізнала. Одчинила і стала осторонь, а Іван, зайшовши, здивувався, що одразу не потрапив в її обійми.
— Є хто дома? — хрипким басом запитав, наче не наважувався ступити далі ні кроку. — Чи двері вже й самі одчиняються, як в тій казці?
— Проходь, Іване, — стримано озвалась Рада. — Ти, як завжди, не надовго?..
— Вгадала, — сказав він, намагаючись розгледіти її в присмерку коридорчика. — Щось ти не дуже гостинна сьогодні… Одчиняєш, а сама ховаєшся…
— Як не надовго, то можеш одразу ж і прощатись, — сказала Рада, причиняючи двері. — Хай вже сусіди побачать, що гість і хвилинки не затримався…
— Що з тобою, дорога моя? — спробував пригорнути Чернуха дівчину, що завжди виявляла неабияку радість при зустрічі.
— А те, дорогий мій, — в тон йому мовила Рада, — що ніжності твоєї вистачає лише до постелі… Далі як зникаєш, то хоч розшук оголошуй…
— І як, оголосила вже? — зняв Чернуха кашкета і хотів було повісити його на вішалку, та рука мимоволі затрималась. Розгублено спитав: — А це чий одяг? Квартирантів маєтних придбала?