«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»
— Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, — визвірився Дикий. — Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.
— Хіба я не розказував? — мовив Онопрій. — Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…
— Вивести старого пса! — наказав Дикий. — Затятий попався!
— За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, — звернувся Тарас до Хмари. — Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?
— А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, — мовив з огидою Хмара. — Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!
Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? — крадькома скрикнули його очі. — Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»
— Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? — похопився Хмара. — Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…
Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, — міркував Тарас, — це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»
— Скажи хоч ти, вилупку, — нагнувся до хлопчика Дикий. — Де твій тато? Де тато?! Ось це?
Кім голосно закричав.
— Ні-і, — зайшовся малий плачем… — Тато там, — показав кудись зовні.
«Молодець, синку, — намагаючись не дивитись на малого, подумав Тарас, — який же я твій татко?.. Татко твій молодий і сильний, а це дідуган зв'язаний стоїть…»
— Зараз наготуйте інструмент, — звелів Дикий. — Мадам манікюр будемо робити, може, хоч тоді признає свого рідного чоловіка, або він її пожаліє…
Тарас жахнувся. Він знав, що значив той «манікюр». Бандити мали у нього на очах здирати нігті з Зіниних пальців. Ні, цього він вже не витримає. Думав, як краще накинутись на ката. Стрибнути — і ногами в живіт? А далі що? Смерть усім трьом… І маленькому Кімчику теж нагла смерть!
Кім, побачивши, що матір шарпонув за плече лютий дядько, заверещав щосили.
— Гей там, хто-небудь, — гукнув Хмара у коридор. — Заберіть щеня! Не терплю, коли верещить… До нього черга ще дійде, хай поки що зачекає…
До бункера увійшов похмурий Герасим, мовчки взяв малого за руку, котрий відчайдушно упирався, і вивів його з бункера. На Тараса навіть і не глянув. «Ех, друже, — тужливо глянув йому вслід Тарас, — не чекали ми з тобою такої зустрічі… Що діять?»
— Приступимо? — запитав Дикий, підступаючи до Зіни зі своїми страшними щипцями. — Чи, може, так впізнаєте один одного? Ну, кажи, це твій чоловік?!
Зіна похитала заперечливо головою і зомліла лише од передчуття страшної тортури.
Дикий хлюпнув їй води в лице.
— Зараз отямишся! — прохрипів він зловісно. — Заговориш, ще й як…
— Дарма лиш терзатимеш жінку, — якомога спокійніше мовив Тарас. — Не знаю я її. Вперше бачу. Щось ти наплутав, горе-слідчий… Вислужуєшся, карти підтасовуєш?
— Чого ж вночі заходив до неї? — крикнув Дикий. — Вистежив я тебе, хоч який не слизький ти вертівся… У мене скрізь є очі і вуха, мене не проведеш…
— Вигадуєш все ти, — заперечив Тарас. — Тільки не зрозумію, навіщо… Забув, як я тебе порятував од міліції? Давно б вже в могилі гнив… Дарма порятував…
— Ми ще розберемось, як ти рятував! — загрозливо мовив Дикий. — Чого вбивство Томася на себе взяв, теж розберемося. Щоб до Тетері в довір'я втертися? Еге ж, втерся, та не надовго…
Знадвору долинула стрілянина.
— Що там таке? — сполошився Хмара. — Дізнайтесь, що там коїться!
За кілька хвилин до бункера вбігло троє бандитів. Вигляд мали вони спантеличений вкрай.
— Радист з хлопцем утік, — доповів один.
— Як утік?! — гаркнув Хмара.
— Коні тут стояли прив'язані, то він з хлопцем на коня — і гайда… Стрельнули ми йому в спину, певне, поранили, бо кров на траві… Та втримався в сідлі… Погоню послали, не втече, — спробував заспокоїти главаря начальник охорони.
— Перекрити всі виходи з табору! — наказав Хмара. — Живого чи мертвого разом з тим пуцьвірком діставить… Шкурою відповіси! — визвірився він на начальника охорони.
«Спасибі, друже, — вдячно подумав про Герасима Тарас. — Як же ти звідчаївся на втечу? Щоб вам повезло, щоб вам лишень повезло пробитись до найближчого села, де є міліція, чи вискочить на військовий патруль!..»
Зіна, почувши, що хлопця кудись забрав один з бандитів, невтішно заголосила. «Мила моя, то ж на краще, — подумки звернувся Тарас до неї, — у сина відтак є якийсь шанс порятуватись, а у нас з тобою — жодного… Чого ж не послухала мене і не поїхала в Запоріжжя, коли просив? От я б і не зайшов вас провідати, і не видав би вас… Тримайся, кохана моя!»
— То і він, паскудина, з тобою? — підступив до Тараса Хмара, люто зиркаючи на нього посоловілими очима.
— Він сам по собі запроданець, — спокійно мовив Тарас, — знав би я раніше — пристрелив би його на місці…
Хмара сплюнув.
— Ну й штучка ти, Колибо чи як тебе там! Кинь ламать комедію! Помилування од мене не жди… Єдиний свідок, котрий міг підтвердить твою вірність, не озветься… Немає Стрибунця… Моя розвідка донесла, що скрізь, де ти пройшов, навколо схронів війська групуються… Оточені боївки! Ти їх видав і розплатишся за це!
— Блекоти ви од страху всі пооб'їдалися, — сказав Тарас. — Василю, — звернувся він до Тетері, — скажи ж ти хоч слово! Хіба й ти мені не віриш?
— Та хто я тут? — махнув рукою Тетеря. — Це ж не в церкві, де старостував… Чи вірю тобі? Чого ж тоді арештувати мене невдовзі мали? Точні відомості! Ти мене розкрив? Хіба я знаю!
— Ну, трясогузи нещасні, — зціпив зуби Тарас. — Оділлється вам моя крівця, коли пустите… Приречені ви з такими слідчими, як ото Митрофан… Він з усіх вам ворогів наробить…
— Відповідай, чого вночі приходив до неї, — підступив до нього Дикий. — Ось до неї, Зінаїди Сокрути, як вона назвалася… То ти також Сокрута? Вона й Максименка знає… Він твій шеф чи як?
— Тьху, дурню! — плюнув йому межі очі Тарас. — Зовсім вже сказився, бо таке верзеш…
На нього накинулись кілька бандитів, збили з ніг, люто били ногами. Тарас втратив свідомість. Зіна зомліла, побачивши його закривавленого, понівеченого. Тараса винесли.
— Хочеш порятувати його? — спитав Митрофан, хлюпнувши Зіні в лице холодної води. — Розкажи все…
— Нічого я не знаю, — простогнала Зіна.
— Тоді приступайте, — розпорядився Дикий. — Мадам бажає манікюр…
Дикий крик виповнив підземелля, але Тарас вже не чув його.
Отямився він у брудній калюжі серед якогось осклизлого, смердючого льоху. Поворухнув руками і ногами. Підвівся, але боляче вдарився тім'ям об низьку стелю. «Гаспидська яма, — подумав з серцем, — може, з неї хоч який вихід є?» Старанно обмацав стелю, знайшов отвір з важкою лядою. «Могила, кам'яний мішок!» — безсило опустив руки. Боліли груди, щось клекотало в горлі, сплюнув, відчувши присмак крові. «Ногами били, звірюки, — згадав він. — Як же Зіна? Як вона, бідолашна? Чи вдалося Герасиму пробитись до своїх і порятувати Кіма?»
Тарас проклинав себе за той необачний крок — відвідини дружини й сина. «Нащо пішов? Бач, як вийшло тепер. Не сподівався? Думав, все буде йти гладесенько… Втратив пильність… Та й взагалі чи вартий той Жовтобрюхів скарб життів Зіни, Кіма і, може, Герасима? Не треба було вертатися сюди… Все одно Василь Тетеря нічого не сказав би… Гелена застерігала… І її застереження зневажив. Самовпевненим став… Максименко радив не йти… Передчував старий товариш. Пробач, що випрохав дозвіл на продовження завдання. Тепер і ти будеш каратися, що не настояв на своєму!»