Острова він не залишив, причаївся в заростях недалеко од кулеметних гнізд.
Оперативна група, якою командував Басенко, йшла в складі головного ударного загону і мала окреме завдання: якнайшвидше дістатися головного бункера і надати допомогу полоненому розвідникові Сокруті.
«Відчаяка, — думав Басенко про нього, — в самому лігві звіра діяв! На його місці міг би бути і я… Адже нас теж готували для такого завдання… Пішов він один за всіх… Я все зроблю, щоб допомогти йому! Був би він лиш живий!»
Чекання умовного сигналу ставало нестерпним. Небо швидко світліло.
«Чого вони мудрують? Чого не починають? — непокоївся Басенко. — Так досидимось, що й справді бандити десь вислизнуть. Може, крізь болото не один хід? Може, й Жигайло про це знає, та не сказав, пощадив колишніх дружків? Авжеж, правий взводний, що не довірив йому зброї! Іди знай, що у того на думці!»
Підповз зв'язківець од Гаращенка. «Групі рухатись слідом, — передав розпорядження командира головної ударної групи, — бій буде сконцентровано на правому фланзі прориву, „десятці“ не затримуватись, проникати на територію табору. Сигнал — дві зелені ракети».
Зв'язківець поспішив у розпорядження командира, а Басенко передав його наказ своїм по ланцюгу. Чекання відтак стало ще нестерпнішим. Басенку здалось, що його годинник цокотить на весь ліс.
«Коли? Коли ж нарешті? — дивився він у небо. — Чого чекаєм?»
Подумав про Мальву. Вона, мабуть, солодко-пресолодко спить і жодної гадки не має, де він нині. Може, навіть бачить його зараз уві сні. Але ніяке сновидіння не навіє їй правди про нього…
Несподіваний спалах двох зелених вогників у небі урвав його роздуми. Почувся тріск гілляччя, важка луна кроків швидко здаленіла.
Група Басенка рушила слідом. Через півгодини загриміли вибухи гранат, зацокотіли кулемети. Атака розпочалася з чотирьох боків.
З шаленої стрілянини, що долинала звідусюди, Басенко зрозумів: застигнути ворога зненацька не вдалося. Бандити зайняли кругову оборону.
Після бою з'ясується, що Хмара, передчуваючи близьку осаду, вже кілька ночей тримав загони автоматників і кулемети на підступах до табору з усіх чотирьох боків…
Група Басенка швидко посувалась вперед, користуючись, вузьким коридором прориву. Біля самого табору вийшли на кулеметне гніздо бандитів. Залягли, поповзли в обхід. Гримнуло кілька гранатних вибухів, і ворожий кулемет замовк. «Усі цілі?» — спитав Басенко найближчого до себе оперативника. «Колосовський поранений. В ногу…» — доповів той. «Надати йому допомогу, одному лишитись біля нього до підходу своїх… Останнім — за мною!» — звелів Басенко, миттю оцінивши ситуацію.
До табору було вже зовсім близько. Та минуло ще добрих півгодини, доки крізь білу завісу туману забовваніли чорні обриси бліндажів. Рухалися плазом, боячись нарватись на вогонь бандитського кулемета. Дістались найближчого бліндажа.
Залягли навколо, прислухались. Канонада бою, як і попереджав Гаращенко, лунала на правому фланзі. З лісової хащавини долинала шалена стрілянина: бандити, очевидно, чинили відчайдушний опір.
У таборі було тихо. Басенко дав автоматну чергу. Бліндаж німував.
— Пропоную скласти зброю! — гукнув Басенко. — Ви оточені!
Мертва тиша. Скидалось на те, що в таборі не було жодної живої душі.
До головного бункера дістались також плазом. Бункер був добре замаскований. Чорнів лише скісний отвір. Метнули туди гранату.
— Ви оточені! Здавайтесь! — знову гукнув Басенко, не ймучи віри, що бандити могли геть до останнього полишити табір.
З глибини бункера, одразу ж після вибуху гранати, із здійнятими руками вискочили кілька бандитів. Їх оточили і обшукали.
Дебелий бандит, з перев'язаною головою, пояснив, що він командує загоном поранених, яких лишили для охорони табору. Крім них тут нікого немає. Всі далеко в лісі, на вогневих рубежах. Хмара із загоном автоматників і кількома пулеметниками пробивається з оточення по центру. Судячи з усього, їм вдалося вихопитись. Шлях єдиний — через болото…
— Не вихопились! — урвав його пояснення Басенко. — А з вас, виходить смертників зробили? Адже зверхник ваш кинувся навтьоки, а вас лишив напризволяще…
Бандит відповів, що, мабуть, так і є. Вони й справді смертники. Хмара наказав боронитись до останнього патрону. Набоїв досить, є кулемет і гранати, та ув'язуватись в бій не має сенсу.
Тому вони вирішили здатися без єдиного пострілу. Сподіваються на помилування.
На питання, де може подітися полонений Хмарою Симон Колиба, бандит не міг сказати нічого певного. «А жінка? Де жінка? — спитав Басенко. — Показуй, де у вас в'язнів тримали!» «Софія? — перепитав бандит, — пішла, звичайно, з Хмарою…» «Жінка Колиби!» — пояснив Басенко. «Не чув про таку! — мовив похмуро бандит. — У таборі була одна жінка, Софія, коханка Хмари…» Басенко зрозумів, що натрапив на бандерівців, які були мало обізнані з тим, що відбувалось останнім часом у схроні.
Обстежив бункер. Документів ніяких не виявив. «Спалили?» — суворо глянув на бандитів, що боязко озиралися навкруги, чекаючи вирішення своєї долі. «Зверхники забрали з собою», — пояснив один з бандитів.
Прибули автомашини. Це надійшов третій ешелон атакуючих. У грузовиках сиділи обеззброєні перші полонені. Басенко зрозумів, що його завдання виконане, але результат був надто невтішним. Йому не вдалося натрапити навіть на слід Сокрути. Він був явно розчарований своєю участю в бою. Краще б лишитись з прикордонниками на острові. Там, очевидно, розгорнуться найголовніші події. Басенко наказав радистові передати донесення Максименку.
На острові, тим часом, і справді відбувались найгарячіші події.
Бандерівці, керовані Хмарою, через три години після початку атаки вийшли на острів, не підозрюючи, що натрапили на справжній капкан. Ледь бандитські загони опинились у зоні оточення, як звідусюди обізвались кулемети. Ошелешені несподіванкою, бандити розсіялись по чагарниках. Спалахнула безладна, панічна стрілянина. Зрозумівши, що натрапив на засідку, Хмара наказав пробиватись вперед. Його загін, одначе, не мав жодної ознаки бойового порядку. Це був жалюгідний гурт бойовиків, котрі мало дослухались наказів зверхника. Кожен дбав про врятування власної шкіри. Хмарі, одначе, вдалося об'єднати зо два десятки автоматників, опанувати їхнім розпачливим настроєм. Дав наказ плазом рухатись вперед, далі кинутись на приступ лінії оточення. Прикордонники зустріли їх кинджальним вогнем. Бандити, що лишились у живих, залягли. «Пробиватись поодинці!» — наказав Хмара. Лишившись самотнім, він гарячково розмірковував, як вирватись з цієї несподіваної пастки. Поруч сопів Митрофан Дикий. «Звідки вони могли дізнатись про цей хід, як думаєш?» — хрипко спитав найближчого свого поплічника, що із «шмайсером» в руках лежав, одсапуючись. «Колиба! Адже втік, погань… Він привів їх сюди!» — затравлено озираючись, мовив Дикий. «Не міг він знати цього ходу!» — заперечив Хмара. «Такий знає все… Через твою м'якотілість така халепа, друже провідниче! — мовив з гидливістю Дикий. — Ти як знаєш, а я спробую вирватись звідси…»
Коли він одповз, Хмара витяг пістолет. Приставив до скроні. Холодний доторк зброї здався пекучим. Відчув, що йому тремтять руки. Зробити роковий порух пальцем виявилось нелегкою справою. Не вистачило мужності. Приставив пістолета до вуст. Зуби зацокотіли об сталь. Його лихоманило. Він не міг скарати себе. Жбурнув пістолет у кущі, звівся на повен зріст, здійнявши руки. Гримнула автоматна черга. Хмара сіпнувся і впав обличчям у землю. «Слимак!» — вилаявся Дикий, одповзаючи в глибінь чагарників. Пошкодував, що не прошив колишнього зверхника чергою ще в таборі.