— А ти спробуй, — жалісливо дивлячись на нього, порадила. — Смачно!
— А я з Мишком поділюсь, — мовило хлоп'я.
— Мишко твій друг? — поцікавилась. — Де ж він? Позви його…
— Братик мій, — відповів хлопчик. — Хворий. Лежить в ізоляторі…
— А тебе ж як звати?
— Тимко…
— Мишко рідний твій братик?
— Еге ж… Рідний. Йому три роки…
— А мене ти не пам'ятаєш? — спитала Гелена.
— Ні, тьотю, — твердо мовив хлопчик, по-дорослому пильно глянувши на неї.
Через тиждень, оформивши всі необхідні документи, вона забрала з собою обох хлопчиків. Віднині вони мали стати її синами. Про Тетерю не думала. Дирекції сказала, що чоловік зайнятий справами, а тому доручив їй погодити всі формальності.
Того дня Тетері не було вдома. Вона цілий день провела в приємних клопотах. Купала хлоп'ят, перешивала штани і сорочки. Життя її виповнилось якимось світлим змістом. Тільки серце мліло, бо не уявляла, як поведеться Василь, коли повернеться і дізнається, що вона усиновила двох сиріток. Втішала себе: якось обійдеться…
Не обійшлось! Він розлютився і навідріз відмовився вигодовувати «чужих байстрят».
Мишко і Тимко лише ніч переспали. Рано-вранці вона подалася на базар купити для хлопців молока. А коли повернулася — дітей у хаті не було. Розколошкана, неприбрана постіль здалася їй страшною прірвою, в яку канули сирітки. Прямо з постелі забрав той звір обох хлопчиків, не дав і виспатись. Одвів назад у дитбудинок. Там влаштував гармидерну, пронизливу сцену, звинувативши дирекцію, що вона «підкидає» дітей порядним родинам, навіть не спитавши їхньої згоди… У хаті лишився Тишків картузик. Не наважилась однести, аби не скривдити хлопця ще раз своєю з'явою…
Ледь пережила своє приниження, свою ганьбу. Хата назавжди стала для неї порожньою. Цієї кривди вона не простила Тетері. Симонові про це не розповідала…
….Повернувшись додому, вона одразу ж помітила, що двері були трохи прочинені. Нерішуче зупинилась. «Злодії? — майнула страхітлива думка. — Чи, не дай бог, Тетеря!..»
Коли зайшла до світлиці, побачила на столі недоїдки. «Він!» — похолонуло в серці. Їй зробилось млосно. Пройшла до спальні, намагаючись подолати хвилювання.
Тетеря сидів на канапі, поринувши в важку дрімоту. Одразу ж схопився, зачувши її кроки.
— Де валандаєшся? — грубо спитав її так, наче і не пропадав ніде кілька місяців, наче і досі був у хаті повноправним господарем.
Гелена мовчки дивилась на нього. Вигляд у Тетері був здичавілий. Неголений, в пошарпаному одязі, помітно схудлий, він насторожено зиркав на неї, мов чекав, що слідом увійде ще хтось.
— Чого витріщилась? — похмуро мовив Тетеря. — Не чекала?
— Звідки ти?
— З пекла! З самісінького дна приісподньої… Вирвався, слава богу! Ще поживу трохи… За хатою не стежать?
— Не знаю…
— Тебе допитувались, де я подівся?
— Сказали, що ти пропав у болоті…
— А ти вже й зраділа? — люто блиснув на неї смоляними очицями. — Рано мене поховали, рано… Зачиняй двері і збирайся в дорогу… Уночі вирушим…
— Куди?
— Через кордон…
— Я не піду нікуди… Доста! Ти собі, як знаєш, а я не піду! — відповіла твердо, відчувши, що нітрохи його не боїться.
— Отакої, Гелено! — стишено мовив він. — Що це ти собі в голову взяла? Чи я вже тобі не чоловік?
— Та чоловік! — глумливо глянула на нього. — Тільки жижки в тебе тремтять… Як йти з таким?
— Годі! — гримнув він. — Я ляжу поспати, а ти збери все необхідне… Трохи одягу, харч який-небудь… На кордоні вже домовлено, не бійся, матиму чим заплатити…
— Ти знаєш, кого я щойно зустріла? — навмисне спитала його, щоб наполохати. — Симона Колибу… Він майор міліції…
— Він, гадина, і погубив усіх нас, — скреготнув зубами Тетеря. — Він упізнав тебе?
— Звичайно. Про тебе питав, про золото твоє…
— Яке золото?
— За яке ти Томася порішив…
— Звідки він про це знає?
— У нього спитаєш. Він, до речі, з обшуком сьогодні обіцяв навідатись, — зумисне мовила неправду. Побачила в його очах тваринний переляк і втішилась. — То як, будеш ніжитись у постелі чи подасися зразу?..
— Сто чортів! Ночі дочекатися треба… Куди серед білого дня? — серйозно стурбувався Тетеря. — Ти замкни хату і не відчиняй, хто б не добивався… Я ж за тобою прийшов, Гелю, а ти гороїжишся…
— Добре. Лягай, а я тебе зовні закрию, — запропонувала Гелена.
— А сама підеш донесеш? Ти ж йому симпатизувала. Гляди мені, Гелько, обох на місці, коли що… Але ти краще лишайся вдома. Удвох до смерку перебудемо… Чи не знудьгувалась по мужній ласці?
— Чи я знала її коли? — з викликом запитала Гелена, та, помітивши лихий вогонь в його очах, стишилась. — Приготувати ночви?
Вона пішла до печі, а він, розкинувшись на канапі, знову знеможено захропів.
Прокинувся він од поштовху в плече. Схопився, очманіло закліпав, намагаючись второпати, що сталося.
Гелена цілилася в нього з пістолета.
— Один лиш рух — і я стріляю, — попередила вона.
— Ти що, Гелю, що за жарти? — глянув на неї.
— Не жарти! Зізнавайся, душогубе, де золото ховаєш? — спитала, з огидою дивлячись в його заросле обличчя.
— Яке золото? — спробував він підвестись.
— Сиди! Золото, за яке Томася порішив…
— Я так і знав, що ти споганилась біля того Колиби, — прохрипів Тетеря, лихоманно вирішуючи, як бути. — Немає в мене ніякого золота!
— Як пес брешеш… Скажеш?
— Гелю, отямся… Адже ми у церкві вінчані, — спробував він приборкати її бодай цим нагадуванням.
— Довго берегла я зброю, щоб помститись тобі, кровопивцю, за мою занепащену долю… Кажи мерщій, де золото ховаєш?
— Отямся, Гелено! — крикнув він. — Це ж наше спільне золото — твоє і моє, удвох же втікатимемо за кордон…
— Ти не вийдеш з цієї хати, доки не скажеш, де золото, — мовила Гелена. — Ну?! Не мені воно потрібне, а людям… Колибі маю сказати…
— Ти не стрельнеш, — підвівся Тетеря. — У тебе ген руки тремтять. Не така вже й проста справа — убити чоловіка… Ти не стрельнеш, — рушив він до неї.
— Ні з місця! — скрикнула Гелена, відступивши на кілька кроків. — Стрельну! І за себе, і за Мишка і Тимка…
— Ти не стрельнеш! — наступав на неї, намагаючись загіпнотизувати її поглядом.
Він метнувся до неї, зовсім повіривши, що їй не вистачить рішучості стрельнути в нього.
Гримнув постріл. Бандит важко грюкнув на підлогу.
Гелена закрила рот рукою, щоб стримати дикий крик страху, що вирвався їй з грудей. Не тямлячи себе, вискочила в сіни. Замкнула двері. Стояла, важко дихаючи, прислухаючись, що коїться там, у хаті. Може, вона його лиш поранила?
Одімкнула двері і обережно, навшпиньки, зайшла до світлиці. Посеред кімнати лежало незрушне тіло.
Постояла, боячись ступити бодай крок ближче до вбитого. Несамовито галаснувши, знову вискочила з хати, замкнула двері і наосліп подалася вулицею.
«Я не мала права на самосуд, але я помстилась йому за все, — лихоманно думала вона, пересікаючи широку площу. — Він покараний моєю рукою, бо я найбільше звідала од нього кривди… Куди я біжу? До Симона… Стривай, я ж нічого не знаю про золото… Хто мені повірить, що я нічого не знаю? Може, спочатку вернутись обшукати хату?.. Адже він збирався втікати вночі, отже, золото було вже наготові… А що як воно десь закопане? Таємницю забрав таки душогуб на той світ… Де тепер шукати скарб?»
Вона спіткнулась і впала на бруківку. Довго лежала розпростерта серед площі, не хотіла підводитись. У пам'яті раптом зринула розпростерта, мов біла птиця, дівчина серед жовтого кленового листя на мокрім лискучім асфальті. То було миттєве видіння з незабутніх літ молодості, коли вона, вражена мужністю незнайомки, єдиний раз спитала себе відверто: «Чи змогла б і вона не коритись чужій злій волі?»
Відповідь віднайшлась надто пізно…
