— Малого привіз? — спитав Максименко.
— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…
— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…
Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.
Сизонов просив про переведення його на іншу дільницю, бо після всього йому важко знайти спільну мову з людьми, вони з ним просто не рахуються…
— Як це зрозуміти? — суворо спитав Максименко, подаючи капітану лист.
Марчук швидко пробіг очима написане, обличчя йому налилося кров'ю, очі звузились, в погляді засклилось стримуване роздратування.
— Швидкий на писанину, — зневажливо відкинув папірець. — Вигороджується, хіба не видно? Проситься про переведення в інше місце… Тут натворив справ, то подайте йому місце позатишніше… Гнати таких треба, а не переводити…
— Стривайте! — зупинив його Максименко. — Відповідайте по суті: ви дійсно діяли там на місці саме так, як пише міліціонер Сизонов?
— Ну, може, трохи переборщив з суворістю, — відповів непевно Марчук, ухиляючись од прямої відповіді. — А що робити, коли всі як у рот води понабирали? В ноги їм кланятись? Як на мою думку, то там слід ще більш рішучіше повестись… Не виключено, що серед тих, котрих я опитував, є приховані бандити або співчуваючі націоналістам…
— Ви знаєте, що ви накоїли, капітане Марчук? — ледь стримуючи гнів, запитав Максименко. — Ви своїми діями свідомо чи несвідомо, але підірвали віру населення в органи Радянської влади… Якими очима вони дивляться тепер на нас, ви про це подумали? Бандити вночі погрожують їм сокирами, а приїздить той, хто має їх захищати, і розмахує вдень пістолетом… Пишіть негайно пояснення… Про ваші дії я негайно рапортую до міністерства… Буду просити про переведення вас в іншу область…
— Я давно помітив, що ви цього бажаєте, — сухо відповів Марчук. — Ви піддали критиці мій план, ви викликали якогось «суперрозвідника»… Перед Радянською владою я чистий, все роблю заради користі справи… В міністерстві є люди, які не сумніваються в моєму сумлінні…
— Я подам рапорт, — не дивлячись на знервованого капітана, мовив Максименко. — Сизонову оголошу подяку… Він має вірний погляд на методи і способи, якими ми мусимо керуватись у своїй діяльності…
— Вам видніше, чи треба заохочувати підлеглих до писання кляуз, — уїдливо зауважив Марчук. — 3 того Сизонова згодом, думаю, непоганий наклепник вийде… Адже не прохолов за мною слід, а він вже сигналізує… Чи ти ба! Капітан Марчук поперелякував місцевих жителів, а його, бідолашного, дискредитував… А своєю бездіяльністю він сам себе не поставив у сміхотворне становище? Адже похихикують у нього за спиною вбивці: шукай вітра в полі, товаришу міліціонере!
— Неприязнь вашу до Сизонова зрозуміти неважко, — мовив Максименко. — Бо ж він засумнівався у вашій професійній порядності, а ви доволі честолюбивий, капітане…
— Ні, товаришу майор, — Марчук виструнчився. — Не подобається він мені за те, що проморгав злодійство на своїй дільниці, прогавив, щось собі мудруючи про свій авторитет, зграю бандитів, котра звила собі кубло у нього під носом… В чому ж тоді його професійна порядність? В писанні кляузних листів? Я, товаришу майор, так ненавиджу націоналістичних вбивць, що у мене кров закипає в жилах з кожним їхнім безкарним злочином… І тих, хто в роботі виявляє нехлюйство, вшановувати не можу… Пояснення, яке ви вимагаєте, я подам через годину.
— Тільки без гучних загальних фраз, — попередив Максименко. — Бо потрібен документ, а не ваші емоційні сповідання… Маю завтра ж виїхати в Крутий, побесідувать з людьми… Треба якось згладити враження од ваших бесід..
Майже непомітно сплинули два місяці підготовки капітана Сокрути до виконання відповідального завдання. Він досконально вивчив паролі і явки, ланцюг зв'язківців, топографічну карту Чорного лісу, котрий мав пройти, не покладаючись на сторонню допомогу. Звикав і до нового свого прізвища та імені. Симон Колиба. Віднині це його псевдонім.
— Був такий? — поцікавився Тарас, коли Максименко запропонував йому скористатися цим ім'ям.
— Був. Заарештований в тридцять дев'ятому. Один з фанатиків ідей «самостійності».
— Можливі зустрічі з тими, що знали колись цього Колибу?
— Один на сто шансів… Він з Тернопільщини, а в націоналістичних бандах переміщення, сам знаєш, рідкісні… Не виключено, звичайно, що хтось і завіявся з тих країв… Але ж минуло вже стільки часу та й Колиба був з рядових, особливим нічим не відзначився… Родичі його — брат і сестра, проживають у Східній Україні, батьки померли в час війни…
— Розумію, — кивнув Тарас. — Дійсна його біографія краще будь-якої вигадки.
— На небезпечну справу тебе посилаю, друже, — підійшов до нього Максименко. — Боюсь за тебе… І разом з тим живе в мені велика віра, що все буде гаразд. Ось така інтуїтивна переконаність. Інакше не послав би.
— Вирушати коли?
— Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.
Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.
Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.
Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.
— Сьогодні вирушаю, Зіно, — сказав Тарас, пригорнувши дружину. — Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…
— Надовго? — спитала Зіна, мов і не чула його прохання.
— Не знаю…
— Це дуже небезпечно, Тарасе?
— Йду далеко з відповідальним завданням, — ухилився Тарас од відповіді. — Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…
— Якої небезпеки? — здивувалась Зіна. — Навколо свої люди…
— Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?
— Ні, не поїду я звідси! — твердо відповіла Зіна.
Неспокійна Гончарівка
Дмитро Петльований піднявся, ледь засіріло у вікнах. Вийшов у двір, розкашлявся. Напівсонні кури вже сновигали попід тином, рохкала у хліві свиня. Дмитро узяв відра й коромисло і подався на вулицю, до криниці.