Так щоранку. Перед роботою він допомагав Насті впоратися з худобою, а потім, кинувши у сумку нехитрий сніданок, йшов через свій город і леваду в механічні майстерні, що кількома трубами виглядали з-за горбка.
З тридцять дев'ятого року, як переселився сюди з Нікополя, ходить Петльований в майстерні, де працює токарем. Вже звик до стежки, яку витоптав сам, й до цього краю. Спершу було якось не по собі. Навіть шкодував, що покинув рідний Нікополь і подався туди, звідкіль родом дружина. А згодом йому сподобались і люди, і їх звичаї. Навіть Гончарівка (так називалося передмістя, де купив Дмитро хату з садибою) йому чимось нагадувала нікопольську Микитівку: тиха, весною заквітчана зелен-травою, а влітку кругом стоїть запах липового цвіту. І війна, що стільки лиха принесла людям, якось обійшла Гончарівку, а відтак, не зачепила й пальцем хворого на задуху Дмитра. Нині життя поволі налагоджується. Коли б ще не тривожні чутки, що довкола нишпорять бандерівці, вбивають і грабують людей! Сюди, в передмістя, щоправда вони не потикаються. Часом Дмитрові аж не віриться, що є такі банди. Хоч він, як і всі інші робітники майстерень, вночі, буває, з гвинтівкою оберігає рідне підприємство й спокій людський, та щоб попався коли-небудь хоч один вовкулака — ні, не було. То й добре.
Хай буде скрізь мир і спокій, хай буде злагода між людьми. Цього завжди хотіли Дмитро і його лагідної вроди жінка Настя. Бо виростала у них ніжною ластівкою дочка Мальва, для якої бажали тільки справжнього людського щастя.
А Мальва уже на виданні. Розцвіла, як маківка. Та хлопців чогось цуралась, чи то віддалася навчанню — була студенткою педагогічного інституту, чи, може, не стрівся ще її суджений.
Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.
І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.
Він ще не знав, що вибір випав не на нього. Про це Басенко дізнається значно пізніше, а зараз він був упевнений, що йому доручать велику і небезпечну місію.
Коли набридло ходити затихаючим містом, він запропонував Мальві піти на квартиру до секретарки відділу карного розшуку Ради Волосюк. Вона жила сама в невеличкому одноповерховому особняку, що лишився їй у спадщину від батьків, яких ще в сорок п'ятому році замордували бандерівці, вимагаючи у них золота.
Рада, хоч було вже за північ, ще не спала.
— Пізненькі гості, — здивовано зустріла вона їх, — але добре, що завітали… Бентежно якось в самоті…
— Чого ж бо? — спитала Мальва.
— Хтозна… Може, Стендаль винен… Оце щойно закінчила його «Червоне і чорне».
— І мені бентежно, хоч ми і вдвох… Ондечки Сашко завтра вранці кудись їде і не каже, куди й що. Та й не обіцяє листів писати…
Сашко докірливо глянув на неї:
— Я ж сказав, не можна, певно, звідти буде писати. Розумієш, є в міліції така робота. А якщо трапиться нагода, прилечу до тебе. Обов'язково прилечу…
— Аж заздрість проймає од таких палких освідчень, — усміхнулась Рада. — Може, з нагоди прощання вип'ємо по чарці, поспіваємо? Нащо журитися марне?
Вже озвалися треті півні, коли Олександр і Мальва врешті попрощалися.
Рада ледве встигла зачинити за ними двері, як почула обережний стук в шибку. Підійшла до вікна і побачила знайому постать. То був колишній її однокласник Іван Чернуха. Він був у формі старшого лейтенанта міліції. Не так давно він мав на погонах дві зірочки, а тепер — уже третя. Мабуть, непогано йдуть у хлопця справи. І хто б міг подумати, що з цього задири, в якого батько згорів від горілки, а мати пішла світами, буде щось путяще? А є, як видно. Дарма в міліції, як кажуть, зірок не дають. Все-таки не помилилася у ньому Рада, коли ще в школі таємно від учительки і подруг поглядала на нього, милувалася його чорними кучерями, жагучими очима.
Нині він вряди-годи навідувався до неї. Спочатку Рада почувала себе досить непевно: про одруження мова не заходила. Але ж вони люблять один одного! і хіба цього замало, щоб бути щасливою?
— Не чекала, Іванку, — пригорнулась до нього Рада. — Ти, як легіт, прилетів несподівано. І знову, мабуть, на якусь часинку…
— Еге ж, вгадала, — вивільнився з її обіймів Чернуха.
— А чому б тобі не розпрощатися з Ровенщиною? Нам гарні працівники теж потрібні…
— Ні, буду вже там. Бо тут мене кожна собака знає, як Чернуху-лобуря, і раптом я міліціонер!.. Та й справи у нас йдуть краще, ніж у вашого Максименка. Ви товчетесь на одному місці і край. А наш карний розшук весь час затіває то одну операцію, то іншу. У нас вже й не чути бандерівців. А тут…
— Наші теж не сидять без діла, — не витримала Рада. — Щось замислили.
— Що саме?
— Та, звідки мені знати? В усякому випадку не млинці їде кудись завтра продавати лейтенант Басенко. Видно, проляже йому дорога десь аж в бандитське лігво…
— Це той тип, що зустрічається з Мальвою?
— Він. Оце лиш був з нею у мене…
— Ти бач, який спритний! Може, й на тебе оком кинув?
— Про що ти, Іванку? Він з Мальви очей не зводить…
— Такі всюди встигають, — буркнув Чернуха. — А бандерівці його зразу ж розкусять… Бо, здається мені, він абсолютний нікчема, цей ваш залицяльник…
— Ваш? — здивовано перепитала Рада.
— Еге ж, — похмуро мовив Чернуха. — Довго, мабуть, шукав, де б розважитися з дівчиною… І привів до тебе…
Рада допитливо глянула на нього. Ревнує? Отже, любить! Дурний-дурний, Іванку…
— Залишишся?
— Ні. Я лиш побачити тебе забіг… О дев'ятій маю бути вже в Ляхівцях…
— Зараз чотири…
— Все одно піду, — рвучко підвівся Іван. — Мене не проводжай. Сусіди можуть помітити, почнуть різне про тебе теревенити…
Він хотів до схід сонця вислизнути з міста, загубитися в перелісках. Його шлях лежав не в містечко Ляхівці, як сказав Раді, а в глухий хутір Вишневий, до старости церкви Василя Тетері, якого в бандитських колах знали як Жовтобрюха. Саме він і відряджував свого відданого бандита Чернуху у місто з особливими завданнями. Та не часто Іванові вдається роздобути путящі вісті. Повідомлення Ради про від'їзд Басенка мало особливу вагу. Тетеря, без сумніву, буде задоволений.
Чернуха не помилився. Тетеря, уважно його вислухавши, довго гладив черево і мружив маленькі чорні очі — перша ознака: він думає над чимось важливим.
— Так, так… — нарешті сказав він. — Треба негайно з цього комедіанта роздобути картку.
— А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.
— Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, — похвалив Чернуху Тетеря. — Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову — гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.
Зустріч у колибі