— А кому ж хочеться гнити за тюремними гратами чи в концтаборі?
— Бачу, ти вже навчився цінувати життя, — полегшено зітхнув обер-лейтенант. — Гадаю, про це не шкодуватимеш. Мені теж хочеться жити спокійно, не озираючись. Та що поробиш? Війна! — Він пильно глянув у вічі співрозмовникові і зморшок на чолі наче побільшало.
Олександр задоволено посміхнувся. Це новина — фашистам захотілось спокою. А може, відчули: припікає?!
Видно, офіцер пожалкував, що дозволив собі захопитися й повестись з полоненим не так, як належить німцеві. Він тут же підвівся, строго запитав:
— То як, Криворученко, даєш згоду?
— Вчора ви згадували про Україну… З цього я зробив висновок, що вона визволена. Скажіть, якщо не секрет, як я туди потраплю?
— Гаразд, приховувати не стану. Більшовики досягли певних успіхів на фронті. Війська фюрера тимчасово залишили значну частину території України. Я кажу «тимчасово», бо німецьке командування планує новий наступ. Тебе ж перекинемо літаком в район Волинських лісів. Там найсприятливіші умови для десантування. Звідти дістанешся до Харкова. Матимеш справжні документи. Влаштуєшся на той же завод, де працював до війни. Нас дуже цікавить його продукція. А згодом з тобою встановить зв’язок наш представник. Надалі виконуватимеш його завдання.
— Може, то будуть такі завдання, з якими я не зможу справитись? — входив у несподівану роль Криворученко.
— Нічого складного. Його буде цікавити продукція заводу. А таку інформацію зібрати — дрібничка. Адже будеш працювати на тому заводі.
— А як той представник знайде мене?
— Не хвилюйся, він одержить відповідні вказівки. Та про деталі поговоримо пізніше. Сьогодні треба домовитись у принципі.
Розмова затягнулася. Криворученко довго вдавав, що не так легко змінює свої погляди. Він навмисне зволікав, мучив обер-лейтенанта десятками запитань. Хотів «упевнитись», чи завдання справді не таке вже й складне, чи не загрожує йому небезпека в разі провалу резидента. Лише тоді, коли Шлезінгеру урвався терпець і він гримнув на полоненого, матрос дав остаточну згоду повернутись у рідне місто із завданням фашистської розвідки.
Під вечір обер-лейтенант відвіз Олександра на своїй машині в невеликий будинок, що теж належав «Зондерштабу-Р».
— Поживеш тут трохи, відпочинеш. Усе необхідне дасть господар. І не здумай тікати, навкруги — охорона. Завтра зайду, почнемо готуватися до завдання.
ЩО БУДЕ, ТО БУДЕ!
Як тільки відкрили люк літака, десантник пірнув у чорну безодню. Каменем падав униз. У вухах дзвеніло, на спині вітер вихолоджував шкіру. Потім — різкий поштовх. Парашут розкрився, Криворученко завис у непроглядній каламуті повітряного простору.
Колишній матрос, тепер агент німецької розвідки під псевдом «Крук», після митарств у фашистських концтаборах опускався на рідну землю. Радість повернення заглушила всі інші почуття. Думав одне: швидше б здійснити заповітну мрію!
Опустився невдало — на крону високого дерева, й застряв на ньому. Щосили сіпнув за стропи. Марно. Виручила фінка. Звільнившись з полону парашута, квапливо зліз на землю. Постояв, прислухаючись до лісової тиші. Зорієнтувався по компасу й рушив на схід.
Воля!.. П’янка й солодка, вона розбурхувала мозок, сповнювала свідомість потоком буйних і, як здавалось, навік забутих відчуттів.
Аж ось праворуч прогуркотів поїзд. Олександр звернув і пішов на ту громовицю. Забрів на поле. Під ногами шелестіла стерня, пахло скошеним житом. Коли стежку перетнула залізнична колія, подався вздовж неї вузеньким путівцем, який вивів до залізничної станції.
Годинник показував четверту ранку, та на пероні було вже людно, й Криворученко у формі радянського лейтенанта-артилериста злився з натовпом. Ніхто не звернув на нього уваги.
Невдовзі на станцію прибув поїзд, що йшов до міста Ровно. Олександр сів у переповнений пасажирами вагон. Хвилин через десять пролунав гудок, задвигтіли колеса. Набираючи швидкість, поїзд покотив на схід.
…Криворученко сидів за столом навпроти капітана Ахтирського й розповідав про себе. Іноді контррозвідник підводився, ходив по кімнаті, ставив запитання, і тоді Олександр міркував з тривогою: «Вірить чекіст у мою щирість чи, може, вважає, що все це — побрехеньки, підступний маневр фашистського шпигуна?».
— Які завдання ставила перед вами німецька розвідка? — було черговим запитанням капітана.
— Я мав повернутись у Харків, влаштуватися на завод, де працював до війни, — пояснив Олександр. — Абверівці попередили, що там мене шукатиме їх представник за кличкою «Грак». Він назве пароль: «Коли ви зголили свою борідку?» Відповідь: «Тоді, коли потрапив у госпіталь». «Граку» я повинен буду таємно передавати інформацію про роботу заводу, виготовлення зброї. Перед вильотом мені дали ось ці документи, — і Криворученко вийняв з кишені пакет. — В них засвідчується, що внаслідок контузії мене звільнено за станом здоров’я з армії. Повертаюсь до попереднього місця проживання.