Про ці та інші міркування начальник управління доповів народному комісаріату державної безпеки республіки. Відповідь не забарилася. Пропонувалось доставити Криворученка у Вінницю за вказаною адресою. Дотримуватись і надалі правил конспірації. На місце вирушив уже співробітник НКДБ УРСР.
У Вінниці бесіди з Олександром продовжувались кілька днів. Він докладно розповів, коли і за яких обставин потрапив у полон, потім — до рук німецької розвідки, чому дав згоду виконати її завдання, що його спонукало прийти з повинною до органів державної безпеки. Та, незважаючи на доброзичливе ставлення чекістів, Криворученка не випускали з помешкання.
«Невже не вірять? — непокоїли думки. — Як довести свою щирість?»
Нарешті, на квартиру, де перебував Олександр, прийшов середнього віку чоловік у цивільному костюмі. На відміну від знайомих уже працівників державної безпеки, він не став, як то кажуть, ворушити минуле. Слово «товариш», з яким той звернувся до Олександра, потрясло його своїм змістом. «Отже, повірили!» — з радістю відзначив Криворученко. Його душевний стан неважко було зрозуміти.
Коли в душі юнака, що вернувся з фашистського пекла на Батьківщину, трохи вляглася буря почуттів, чекіст у цивільному посадив його поряд, довірливо сказав:
— Значить, товаришу Криворученко, ви прийшли з повинною відразу ж після приземлення. Це добре, бо можемо вжити негайних заходів. Вам теж буде доручення. Але, самі розумієте, потребує воно доброї волі. То як, даєте згоду допомогти нам? Тоді все гаразд. Слухайте уважно, що маєте зробити. Як наказав обер-лейтенант, підете на конспіративну квартиру і встановите зв’язок з Матвієм Васильовичем. Можливо, віл дасть якісь завдання. Та перш ніж приступити до них, інформуйте майора. — Чоловік у цивільному вказав на знайомого чекіста, який сидів поряд за столом. — Отже, без погодження з Петром Романовичем не здумайте виконувати те, що накажуть. За вашу безпеку, а також за успішне проведення операції відповідає майор. Він ознайомить вас з деталями. Бажаю успіху.
БУДИНОК НА ВУЛИЦІ ПИРОГОВА
Сонце вже хилилося на захід, коли Олександр зайшов у двір. В глибині під берестом стояв невеликий двоповерховий будинок.
«Добре влаштувався, нічого не скажеш», — подумав Криворученко і ступив до вхідних дверей.
Піднімаючись по крутих сходах, відчув, як душу огортає хвилювання: бракувало повітря, стискало груди…
На другому поверсі — двоє дверей. Вгорі жевріє синя лампочка. «Мабуть, забули вимкнути, — майнула думка. — А може, це умовний сигнал?»
Зупинився біля дверей, оббитих чорним дермантином з металевим номером «4». Пальці рук стали вологими. Якусь хвилину Олександр вагався, потім натиснув кнопку дзвінка. Довго ніхто не відповідав. Здавалось, у квартирі нікого немає. Лише згодом зашаруділи кроки.
— Хто там? — долинув насторожений голос.
— Відчиніть! Я до Матвія Васильовича Холодного, Він тут живе?
Секунда, друга, третя… Десята… Тиша. Потім скреготнув ключ, двері відчинились. На порозі з’явився літній чоловік у зелено-сірій піжамі, з сивою борідкою і чорними, як смола, очима. Він зміряв Криворученка пильним поглядом.
— Я Матвій Васильович. Чого треба?
— Ми з вашим братом однополчани…
— А, тоді заходьте. Розкажіть, як він там.
Господар пропустив Криворученка поперед себе, замкнув двері й забрав ключа. Йшли напівтемним коридором, де стояли якісь скрині, велосипед, великий цинковий таз. Зате в кімнаті було світло, чисто. На стінах і підлозі барвами вигравали килими.
— Сідайте, — запросив Матвій Васильович, вказуючи на канапу.
— Дякую, — відповів Олександр і вмостився на самому краєчку.
В ноги вливалася бридка млость. А ще не знав, як триматись, бо в господаря очі гострі, од нього, мабуть, важко приховати фальш. Нарешті, взяв себе в руки, назвав пароль:
— Вам привіт від брата.
— Від Петра чи Павла? — почув відзив.
— Від молодшого, Петра.
— О, дякую, дякую! — заметушився Матвій Васильович. — Давненько не було вісточки од нього. Я почав уже хвилюватись. Іде ж війна, і все може статися…