— А ось цю річ, — Олександр дістав з нагрудної кишені годинника, — брат наказав передати вам.
Господар довго й уважно розглядав подарунок, перебирав пальцями ланцюжок, немов перелічував у ньому кількість малесеньких кілець. Після тривалої паузи запитав:
— Коли ви приїхали до Вінниці?
— Нещодавно.
— Добралися без ускладнень?
— Авжеж. Мені пощастило. За дві пачки сигарет шофер попутної машини привіз мене з Ровно до самої Вінниці.
— Годин вісім були в дорозі?
— Що ви! Значно менше.
— Документи у вас перевіряли?
— Уявіть собі, ніхто навіть не цікавився, хто я і куди їду.
— Так, так, — багатозначно мовив Матвій Васильович. — Тоді розкажіть мені, коли і яким чином дісталися сюди відтіля, — він махнув рукою, кудись за плечі.
Криворученко розповів усе так, як радив Петро Романович. Для переконливості показав навіть свої демобілізаційні документи. Власне, на цьому, як вважав Криворученко, й закінчилася перевірка. Господар квартири розпорядився:
— Отже, поки що лишаєтесь у мене. Тільки поводьтеся так, щоб вас ніхто тут не бачив.
Він завів Олександра до невеличкої кімнати, де стояли лише канапа й столик, завалений книжками.
— Майте на увазі, крім мене, ніхто не знає, що ви тут. На випадок небезпеки — ви мій племінник. Повертаєтесь після госпіталю до Харкова. Зрозуміли?
— Авжеж, — відповів Криворученко.
Через кілька хвилин Матвій Васильович вийшов з квартири. Години дві в помешканні було тихо, потім гримнули двері. Господар приніс Олександрові вечерю. Постояв, подивився, як гість апетитно жує консервовану свинину, знизав плечима і мовчки зник.
Ніч минула спокійно. Потім настав новий день, а з ним з’явились непередбачені для Криворученка тривоги.
ЧОРНИЙ ЧЕМОДАН
Поїзд ішов на захід. В купе сиділо кілька жінок. Вони розмовляли про свої буденні клопоти, про ціни на базарі, продовольчі картки…
— А я оце й без хліба сиділа б, аби хоч один синочок поріг дому переступив, — бідкалася літня пасажирка в благенькій хустці. — Про двох соколиків тільки папірці зберігаю. Однаково в них написано: «Загинув смертю хоробрих».— І жінка зайшлася гірким плачем.
— Не побивайтесь так, себе хоч побережіть, — заспокоювала її сусідка. — Я теж свого найменшого, в думках, було, поховала. Два роки в окупації нічого не знала про нього. Аж потім об’явився з товаришем, коли німців погнали на захід. «Я, — каже, — дорога матусю, партизанив і близенько від села був, а зайти не міг* Не мав права»…
— А у нас на тому тижні диверсанта зловили, — порушила мовчанку бабуся. — Зайшов на виселок, подейкують, і якісь порошки в колодязь сипав. Інвалід один, міліціонер колишній, побачив. Зловили жінки й відвели, куди слід. Тепер уже не викрутиться.
— Лазять гади, — зі злістю кинула молодиця, що сиділа скраю. — Спершу й не візьмеш втямки: людина як людина. Ну, ось такий, як цей, — кивнула на Олександра.
— А ти, синку, мабуть, їдеш воювати? — промовила старенька мати двох загиблих синів. — Боже мій, скільки їх, отаких, уже поїхало! І ще їдуть на фронт, а назад ніби доріженьку забули…
Від тих розмов Олександрові стало жарко. Розстібнув гудзики гімнастерки, а руки запхав до кишень — тремтіли пальці.
«Ту-ттук, ту-ттук», — вистукували колеса. «Тук-тук-тук», — гупало в грудях серце.
«Чемодан залишите у вагоні. Зійдете на першій зупинці після Вінниці», — відлунювали в голові слова Матвія Васильовича з будинку на вулиці Пирогова. Криворученко помітив, що господар квартири весь час стежить за ним. Зник лише тоді, коли відійшов поїзд.
Як безглуздо усе склалося! Він навіть не міг повідомити про завдання Петра Романовича через зв’язкового. «Що ж тепер робити? — хвилювався Олександр. — У вагонах їдуть солдати, цивільні люди, жінки, діти». Погляд знову впав на чорний чемодан. Здалося, в самісіньке вухо зловісно цокає годинниковий механізм. Звичайно, міну можна викинути під три чорти, але ж тоді доведеться діяти на власний розсуд.
Поїзд збавив швидкість. Повз вікна пропливли дерева, водокачка, зруйнований пакгауз і дерев’яний будинок вокзалу. Вагон зупинився неподалік нього.
Криворученко схопив чемодан і, не розбираючи дороги, помчав якнайдалі від ешелона. Вдалині застукотіли колеса. Озирнувся. В очі кольнули блискучі рейки, з-за густих акацій здіймалися вгору клуби диму.
Перше, що спало на думку, — залишити смертоносний вантаж. Та враз збагнув: без жертв не обійдеться — навкруги люди. Зразу ж за станцією починалося село. Побіг до соснового бору, що виднівся за водокачкою. Знайшов вирву від авіабомби. Краї вже поросли травою, тут-там з-під землі визирали капелюшки печериць.