Спустив чемодан у яму, відскочив.
Коли пролунає вибух? Через кілька хвилин чи, може, за годину — другу? Як би там не було, а господар явки довідається, що диверсії на залізниці не відбулося, й одразу ж зникне. «Але за фашистським резидентом повинні стежити, — навинулася слушна думка. — А за мною? Безперечно!»
Криворученко озирнувся, та довкола не було жодної душі. «Треба бігти на станцію, — вирішив він, — а звідти — на квартиру, про яку домовлено з майором».
Олександр обійшов пагорб і ступив на стежку. Та шлях йому загородили два хлопці в цивільному. Вони ретельно обмацали кишені, довго й прискіпливо перевіряли документи. Нарешті, повернули їх власникові й, вибачившись, пішли в напрямку села. Криворученко помчав своєю дорогою.
На квартирі Олександр застав Петра Романовича.
— Що сталося? — здивувався той, глянувши на схвильоване обличчя гостя.
Криворученко докладно розповів усе, що з ним трапилось.
— Відпочиньте тут, — запропонував майор. — Чемоданом займуться наші люди.
Через кілька хвилин Петро Романович залишив квартиру. Він повернувся лише пополудні. Повідомив:
— Є новини. Вам необхідно виїхати в Харків. Настав час зайнятися «Граком».
Того ж вечора у Києві генералові доповіли, що колишній військовополонений Криворученко, якого «Сокіл» перекинув літаком з Німеччини заслуговує довір’я.
ОПЕРАЦІЯ «РАКЕТА»
У кабінеті генерала обговорювали план операції під кодовою назвою «Ракета». В ньому передбачалось перекинути в розпорядження «Сокола» замість загиблого радиста іншого помічника. З допитів Криворученка випливало, що розвідника слід шукати в Братіславі. Саме там треба було встановити з ним безпосередній контакт.
Коли полковник Сидоров — один з авторів плану операції — закінчив доповідь, генерал зауважив:
— Я згоден з таким варіантом, але вважаю, що посилати з нашої території нового радиста недоцільно. Краще використати Зіну. їй з Кракова до «Сокола» ближче. Так безпечніше, до того ж виграємо на часі.
Генерал зробив паузу, задумався, потім звернувся до полковника:
— Люди готові для відправки до Словаччини?
— Так, — відповів той. — Командиром групи призначено Морського, комісаром Григор’єва, начальником штабу — Боброва. З ними вилітають розвідники Олевський, Кисловський, підривник Артинський, радисти Кравчук і Горецький. Усі восьмеро мають досвід роботи у ворожому тилу, обізнані в питаннях розвідки й контррозвідки, знають методи партизанської боротьби, володіють іноземними мовами. На місці група зростатиме за рахунок антифашистів і військовополонених, що втікають з концтаборів. Крім розвідувальної роботи, загін вестиме бойові дії. Це дезорієнтуватиме гітлерівців щодо основного завдання групи.
— Кому з десантників відома мета операції?
— Лише командирові й комісару.
— А який настрій у бійців?
— Хороший. Я певен, група зуміє виконати доручення.
…Наступного вечора генерал зустрівся з Морським та його людьми. Розмова була довгою.
Крізь відчинене вікно кабінету долинав притишений гамір міста, вливалась прохолода. Дмухнув вітерець, по склу, що прикривало широкий стіл, ковзнув лист паперу. Генерал підхопив його.
— Чергове повідомлення Радінформбюро, — сказав голосно. — Наступаємо на всіх фронтах. От тільки про наш фронт ні по радіо не передають, ні в газетах не пишуть. І той таємний фронт, бійцями якого ви є, — найнебезпечніший. Ви діятимете далеко від Батьківщини, тому можете розраховувати лише на свою витримку і власне уміння. Скажіть, ще не пізно: може, хто вагається, не впевнений у собі?
Чекісти сиділи мовчки, готові хоч зараз, ризикуючи життям, іти на подвиг.
В кутку мелодійним дзвоном озвався годинник.
— Пора, — мовив генерал і став прощатись.
Побажавши товаришам щасливої долі, рвучко повернувся до столу, дістав з шухляди духмяні яблука.
— Рідні прислали, беріть. Хтозна-які будуть яблука там…
«ДУГЛАС» ЛЕТИТЬ У НІЧ
Сонце вже спускалося за вершини соснового бору, коли в повітря здійнявся пофарбований у захисний колір «дуглас» з бортовим номером 831. Він зробив прощальне коло над аеродромом і помчав у далечінь.
Внизу якийсь час виднівся Дніпро. Вода здавалась рожевою. За течією плив теплохід. Обабіч бортів пінилася хвиля, а за кормою судна снувалась золотава мережа.
Літак набирав висоту. Вісімсот метрів… тисяча двісті… тисяча шістсот… дві тисячі… — показувала стрілка альтиметра. Напружено ревли мотори. Крила розтинали хмари, дзвенів дюраль. В салоні стало прохолодно й похмуро. Лише тоді, коли «дуглас» вирвався з-поміж хмар, в ілюмінатори бризнуло сонце.