Той кивнув, що зрозумів, і тричі описав рукою коло в повітрі.
Внизу пливли осяяні місяцем лісисті гори. Та ось з мороку виринули вогні міста. Було дивно, що люди не маскують світла. Тремтливі вогники подалися вбік і зникли. Спалахнула сигнальна лампочка. В люк скинули вантаж — запаси продовольства, зброю, радіобатареї, запаковані в брезент ящики з вибухівкою.
Командир поділив групу на дві, так, щоб у кожній була рація.
«Дуглас» ще раз розвернувся, й четвірка залишила літак. Нахилившись на ліве крило, машина втретє з’явилася над умовним місцем, і друга четвірка вистрибнула в порожнечу.
Морський десантувався останнім. Коли відокремився від літака, його різко трусонуло. Тіло загойдалося під куполом парашута, а внизу знову замерехтіли вогні міста. Вони хитались, росли. Ось уже видно будинки, стрічки освітлених вулиць… «Чому горять ліхтарі? Чому нема маскування? Може, закралася помилка?» Командир торкнувся рукою кобури, пістолет був на місці. Зовсім близько пливли ще два парашути…
Місто відступало в далечінь. З того боку віяв вітер. А назустріч насувалася земля — чужа, мовчазна, насторожена.
ПЕРША ЗВІСТКА
В Народному комісаріаті державної безпеки УРСР з нетерпінням чекали повідомлення Морського з ворожого тилу.
Відповідальний черговий по зв’язку Павиліченко одержав наказ: особисто встановити зв’язок з «кореспондентом 1043» й негайно доповісти, як тільки той з’явиться в ефірі.
Старший лейтенант зайшов у кімнату, де розміщались радисти. Жаринками світилися вогники передавав чів, гули трансформатори, пахло розігрітим лаком. Одягнув навушники. В ефірі щебетали морзянки. Десь у тривожній далині вистукували на ключах радисти, відомі лише з кодів чи умовних позивних. Знав одне: нелегко, ой нелегко доводиться їм на чужині, де щомиті чатує смерть!
Увійшов начальник шифрувальної служби. Жодних новин. Засмутився й цей, як називали його, всесильний маг, що вмів, здавалось, безсистемні стовбчики цифр швидко перетворювати в чіткі конкретні повідомлення.
Спливав час, а кореспондент мовчав.
В ту пізню вересневу ніч розвідники групи Морського, розкидані вітром по гірському лісі після десантування, ще тільки збиралися в умовленому місці. Вранці до них підійшов майор Радянської Армії в супроводі людей, озброєних автоматами.
— Пароль? — запитав він.
— «Славутич», — відповів високий на зріст, стрункий чоловік з орлиним носом і глибоким шрамом на правій щоці.
Прикмети старшого й пароль були відомі майорові з радіограми Українського штабу партизанського руху. Проте уточнив:
— Хто командир групи?
— Я, — мовив той же десантник. — А ви хто такі?
— Командир партизанського загону майор Величко. Це мої люди, — вказав на партизанів і зажадав од Морч ського: — Пред’явіть документи!
Той неквапливо розстебнув комбінезон, кітель, потім фінкою відпоров підшивку, дістав клаптик білого шовку й подав його майорові.
«Посвідчення
Пред’явник цього підполковник Морський Михайло Петрович є начальником чекістсько-диверсійної групи. Прохання до всіх командирів партизанських з’єднань і загонів та частин Червоної Армії надавати тов. Морському всіляку допомогу у виконанні покладених на нього завдань».
— З щасливим прибуттям, дорогі співвітчизники! — посміхнувся Величко.
Лише після цього очікувані гості в супроводі бійців рушили на базу керованого Величком партизанського загону.
…Генерал приїхав на роботу раніше, ніж звичайно. Запитав про групу Морського й посмутнів: звісток ще не було. Підійшов до стіни, розсунув білу штору, яка закривала карту, відшукав район висадки, задумався: «Чому мовчить Морський? У нього ж дві рації!»
Генерал відчинив вікно, увімкнув приймача. Кабінет сповнила музика з опери Берджиха Сметани «Продана наречена». Потім передавали для дітей казки Пушкіна.
Годинник відлічував хвилини. Місто вже прокинулось і гомоніло за вікном, коли з’явився полковник Сидоров і доповів:
— Радіограма від «кореспондента 1043»!..
Генерал узяв простягнутий аркуш паперу, прочитав уголос текст:
— «Приземлились в районі Святого Мартіна. Починаємо виконувати завдання…»
Знову наблизився до карти й очі сяйнули радістю.
ПІДСТУПНИЙ ПЛАН
Штандартенфюрер Пайчер, як завжди, вранці ознайомлювався з таємними повідомленнями, що надходили до його відомства. Аркуші шифровок з грифом «Цілком таємно» були невтішні. Сповіщалось про нову партію вантажів, доставлених радянськими літаками на аеродром повстанців у Словаччині неподалік Банської Бистриці. «Божевілля! — хитнув головою шеф управління. — Там відкрито орудують партизани, приземляються десантно-диверсійні групи. Бунт набирає загрозливих масштабів, погіршується стратегічна обстановка в Центральній Європі, усе йде шкереберть, а місцеві власті на чолі з поліцією безпеки і СД не вживають заходів».