Щоправда, в Центрі командиру й комісару показали фотографію людини, що була змушена носити осоружну фашистську форму й жити подвійним життям розвідника. Але як фото, так і словесний портрет застаріли.
Основними засобами пошуку мали стати зовнішні прикмети та захоплення, за якими треба було впізнати колишнього берлінського «кореспондента 2066». Перше: він пристрасний автолюбитель. Однак лишалось невідомим, якої марки автомобіль обер-лейтенант матиме на цей раз. Друге: захоплюється унікальними антикварними виробами…
До речі, контакт належно шукати через комісійні крамниці або кав’ярні. Шлезінгер міг запропонувати для продажу чудову африканську статуетку богині з чорного дерева із золотою пальмовою гілочкою. Ціна має бути такою, що навряд чи знайдеться покупець в окупованій Словаччині.
Розвідники уже кілька разів з’являлися на вулицях Братіслави. Обійшли всі комісійні крамниці. Дві з них були зачинені взагалі. В одній, що торгувала, на полицях, крім фарфорових сервізів, не було нічого. На стіні висіло кілька картин — невдалі копії полотен майстрів фламандської школи.
Щоб зблизитись з антикваром, Григор’єв усе-таки вирішив дещо придбати. Погляд зупинився на запальничці ручної роботи. Це був маленький пістолет з перламутровою рукояткою.
— Нею можна насправді користуватись, чи це сувенір-бутафорія? — запитав господаря крамниці.
Той звів догори кошлаті брови:
— Пане, ви мене ображаєте. На прилавках непотріб не лежить.
— Даруйте, але тепер такий час… Коштовних речей зі свічкою не знайдеш.
— Чому ви так гадаєте?
— Колекціоную вироби з червоного, чорного дерева. Пересвідчився, такого добра давно уже немає.
— Якби ви прийшли кілька днів тому…
— Невже вам пропонували скарб?
— Скарб — це не те слово. Ви знаєте, що таке чорне дерево в руках сенегальського майстра?
— У вас була така річ?
— Авжеж, богиня із золотою пальмовою гілочкою. Просто казка!
— Де ж вона?
— Ви все одно не купили б її. За неї правили таку ціну, що навіть я відмовився. Сорок років стою за ось цим прилавком і в порожнє не граю…
— Хто вам пропонував богиню?
— Німець, пане. Військовий німець. Прийшов, здається, напідпитку й приніс свою, як він сказав, родинну реліквію…
— Той чоловік залишив свої координати?
— Хіба німецькі офіцери довіряють словакам?
— Скільки ж він хотів за свою богиню?
— Багато. Дуже багато! Дивак якийсь. Прийшов і каже: посперечався з друзями в кав’ярні «Карлтон», що візьме за родинний африканський талісман, знаєте, скільки? Три тисячі крон! Я ахнув. Де ж мені взяти таку суму? Тоді він запропонував: дві тисячі шістдесят шість». І пояснив: дві тисячі в нього боргу, а шістдесят шість хоче залишити собі. Це, мовляв, щаслива для нього сума: кілька разів починав з неї грати в карти і завжди загрібав добрячу калитку.
— Тепер я, добродію, відчуваю, що то справді коштовна річ, — захвилювався Григор’єв. — Гроші в мене є. Але як знайти того німецького офіцера?
— На жаль, нічим не можу зарадити…
— Гадаю, він ще прийде сюди. Я або мої друзі будемо до вас навідуватись. Хотілося б придбати ту «африканську казку».
Уже прощаючись з антикваром, Григор’єв запитав:
— Може, ви запам’ятали зовнішність власника богині?
— Якось не придивлявся. Самі розумієте: моє діло — оцінити товар, поставити на комісію. Правда, впала в очі одна деталь. Коли той офіцер сідав у машину, то зачепив плечем цяцьку, що теліпалась на вітровому склі. Вона впала, і німець не поїхав, доки не почепив її знову.
Григор’єв повертався на конспіративну квартиру в хорошому настрої. Ціна «2066», яку запросив офіцер за богиню, точно відповідала номерові берлінського кореспондента. Отже, «Сокіл» у Братіславі! Він шукає зв’язку. Треба навідатись до кав’ярні…
КАВ’ЯРНЯ «КАРЛТОН»
Здавалось, тривожні воєнні часи не переступали порогу красивого будинку з широкими вікнами на тихий Дунай. Його масивні двері без перестанку відчинялися й зачинялись. Входили і виходили люди. В розкішному залі над столиками снувався тютюновий дим. Кельнери розносили бурштинове пиво у високих кухлях, наливали в келихи сливовицю, дорогі вина. Оркестр грав мрійні вальси, гучну естрадну музику.
Кілька днів підряд розвідники Морського спостерігали за кав’ярнею, вивчали гостей, записували номери німецьких легкових автомобілів, на вітровому склі яких теліпались цяцьки-талісмани. Три таких лімузини стояли біля «Карлтона» першого вечора. Вони належали людям у цивільному, очевидно, представникам німецьких промислових кіл. Потім з’явився «опель-капітан» з білим берлінським ведмедиком на вітровому склі. За кермом машини сиділа жінка.