Щастя, здавалось, усміхнулося на шостий день, коли біля кав’ярні різко загальмував ще один «опель-капітан». З машини вийшов елегантний чоловік у шкіряноному пальті й м’якому капелюсі.
Він заглибився у зал, відшукав вільний столик, замовив офіціантові пляшку сухого вина і пляшку мінеральної води. Сидів невимушено, байдуже поглядаючи то на публіку, то на спітнілих музикантів. До половини наповнював бокал вином, доливав туди води і пив повільно, з насолодою. Лише раз підвівся, вибачився перед літнім чоловіком і запросив його даму до танцю.
«Опель-капітан» під’їхав до «Карлтона» і наступного вечора. Власник авто зайшов до кав’ярні, сів за столик і замовив вечерю з коньяком.
Григор’єв стежив за відвідувачем. В залі майже не було вільних місць, і розвідник зважився. Підійшов до чоловіка в темному костюмі й запитав по-німецькому:
— Не заперечуєте, якщо я тут сяду?
Той недбало кивнув головою, відповів:
— Сідайте, місця вільні. Я тут один.
Погляд Григор’єва ковзнув по обличчю незнайомого. Він був дуже симпатичним, цей власник авто. Вишукана сорочка, наче щойно з-під праски, в краватці — шпилька з коштовним каменем. Згадав фото й словесний портрет «Сокола». Дуже схожий!
Особа прибулого, в свою чергу, зацікавила власника «опель-капітана». Молодий чоловік прочитав меню, відкинув набік карточку й обвів поглядом зал, шукаючи кельнера. Був стрункий з пишною чорною шевелюрою і такою ж бородою, що вкривала приємне й мужнє обличчя. Про таких кажуть: людина з привабливою зовнішністю. З вигляду — впливовий, грошовитий суб’єкт. З голови до ніг — в усьому новому, добротному. Ось тільки годинник…
— Будьте люб’язні, котра на вашому? — Григор’єв дістав кишенькового годинника з позолоченим ланцюжком.
— Дев’ятнадцять двадцять, — мовив сусід по столику й пильно зиркнув на годинник Григор’єва.
— Пора придбати щось порядніше, — посміхнувся той, — але шкода розлучатись з родинною реліквією.
Підійшов кельнер, з підкресленою ввічливістю схилив голову. Записав у блокнот: «Пляшка пива, яєшня».
— Обмежую раціон, — пояснив клієнт. — Печінка, А все кляті карти, пиятика…
Коли кельнер пішов, заходився розповідати:
— Добряче хильнув з друзями й програв у карти дві тисячі шістдесят шість крон.
— Ви збожеволіли! — не втримався співрозмовник.
— Та що тепер дві тисячі шістдесят шість крон? Дрібниця. Якщо мені й не пощастило, то в іншому: прогавив африканську богиню з чорного дерева. Хтось приносив її в комісійну крамницю. Шкода, ми розминулися, а ця статуетка поповнила б мою колекцію.
Кельнер приніс вечерю на двох: одному курку під білим соусом, коньяк, другому — яєшню й пиво.
Григор’єв перший покінчив зі своєю стравою. Розплатився з кельнером, підвівся:
— Спасибі за товариство…
— Вам теж, дивна людино.
— Чим я здивував вас?
— Хотілося б подивитись, як вам удається програвати такі значні суми.
— Я їх не лише програю, добродію, а й легко виграю.
— Коли так, то хочу запросити вас в одне затишне місце. Тільки не хвилюйтесь: там вас не напоять і не обдурять. Дві тисячі шістдесят шість крон залишаться при вас. Рівно через годину чекаю з машиною ВР–07245 біля входу до річкового вокзалу.
«РОДИННА РЕЛІКВІЯ»
Вечірні сутінки опускалися на землю, від Дунаю повівало прохолодою. Потім місто огорнула темрява. Під її покровом Григор’єв зустрівся зі своїми охоронцями й наказав чекати в першому пункті на вулиці Високій, а сам разом з Рудо поспішив до річкового вокзалу.
— Коли сяду в авто, залишишся на пристані, — пояснив коротко. — Чекатимеш біля вантажних кас. Будь пильний, не привертай до себе уваги поліцаїв.
Тут вони розійшлися і кожен зайняв своє місце.
Григор’єв здалеку розпізнав відомий уже «опель-капітан». Коли той зупинився, не чекаючи запрошення, відчинив дверцята і сів у машину. Чоловік за кермом дав «газ», авто помчало напівтемною вулицею міста.
— То як? — першим порушив мовчанку власник «опель-капітана». — Не передумали?
— Ви про що?
— Маю на увазі нашу гру.
— Не передумав. Сподіваюся, вона буде цікавою,
— Ви праві, — пожвавішав чоловік за баранкою. Він навіть обернувся і глянув через плече на пасажира, що зручно вмостився на задньому сидінні.