— Гра — штука цікава, але вельми небезпечна, — мовив багатозначно, потім запитав: — А ви не боїтеся, що я завезу вас хтозна-куди?
— За час війни звик уже до будь-яких несподіванок. І завжди щастило.
— Мені теж не раз доводилось ризикувати. Ось і тепер, як бачите, ризикую, везучи вас, незнайому людину, З вашої вимови неважко здогадатись, що ви не місцевий, навіть не словак.
— У мене таке ж припущення щодо вашої особи. Однак я не відмовився від пропозиції…
Запанувало мовчання. «Опель-капітан» завернув у вузьку, затемнену вулицю і невдовзі зупинився на майдані, де вже стояло кілька порожніх авто. Через освітлені вікна невеликого двоповерхового будинку лилась мелодія повільного вальсу.
— Там, у «Карлтоні», ви нарікали на свій годинник, — згадав чоловік у шкіряному пальті й вимкнув мотор. — Тоді я не встиг його роздивитись, але враження таке, наче уже десь бачив вашу родинну реліквію.
— Це неможливо, — заперечив Григор’єв.
— Будьте люб’язні, покажіть мені.
Той охоче виконав прохання. Власник авто увімкнув світло.
— А й справді, хто передав вам цю чудову музейну рідкість?
— Якщо відверто, годинника я одержав від Матвія Васильовича.
— А він?
— Йому подарував його брат.
— Петро чи Павло?
— Молодший, Петро! — майже викрикнув відзив на пароль комісар Григор’єв.
Тепер сумніву не було: перед ним на передньому сидінні «опеля» сидів радянський розвідник «Сокіл». Той теж підхопився, міцно потиснув руку комісарові загону і, вимкнувши світло, перебрався ближче до нього.
— Дочекався! Нарешті, дочекався! — гаряче шепотів і заходився обіймати свого колегу.
— Молодець матрос Криворученко! Не підвів, — не вгавав «Сокіл». — А як там моя мати?..
Одне за одним сипались запитання, і Григор’єв ледве встигав відповідати.
Перша зустріч кінчалася, хоч часу до ранку було ще багато. Цього вимагали правила конспірації.
На зворотному шляху Григор’єв сказав:
— Центр запропонував підтримувати контакт з вами через зв’язкову Зіну, котра, як нас повідомили, уже виїхала з Польщі до Словаччини. Тут вона працюватиме торговим агентом краківської фірми «Жіночого одягу».
— Гаразд, — кивнув «Сокіл». — У Зіни буде рація?
— Так, буде. Але користуватись нею дозволяється лише у крайньому разі. Ваші повідомлення Центрові передаватимуться іншою рацією з місця перебування спецзагону.
Розвідники домовились про зв’язок, а також місце запасних тайників.
Не зчулись, як у вітрове скло та по кабіні «опель-капітана» затарабанили краплі дощу. Доки під’їхали до річкового вокзалу, почалась злива.
— Хай вам щастить, товаришу! — кинув на прощання «Сокіл», вдивляючись у темряву ночі, де щойно зник комісар Григор’єв.
«КАЗКИ ВІДЕНСЬКОГО ЛІСУ»
Як завжди, того вечора на естраді маленького затишного ресторана в Банській Бистриці грав оркестр. З тацями в руках заклопотано снували офіціанти.
За столиком у кутку сидів підполковник словацької армії з красивим бородатим обличчям. VТут його знали як завсідника. Щедро роздавав офіціантам чайові, і ті завжди намагалися догодити йому.
З облюбованого місця підполковникові було добре видно увесь зал, кожного, хто входив до ресторану чи виходив з нього.
Як тільки він сів, підбіг офіціант в блакитному під-’ жаку з срібними погончиками.
— Принесіть токаю, — зажадав офіцер.
За кілька хвилин на сніжнобілій скатертині уже стояла затуманена росою пляшка вина й легка закуска. Підполковник повільно смакував янтарний токай. Тим часом не зводив погляду з дверей.
Невдовзі увійшла молода, вродлива жінка в супроводі літнього чоловіка з сивиною на скронях. То був відповідальний працівник банськобистрицького магістрату. Вони сіли неподалік і замовили вечерю.
Офіцер покликав офіціанта.
— За мій рахунок замовте оркестру «Казки Віденського лісу» й одразу ж «Аргентинське танго».
— Слухаю, вклонився офіціант.
Через кілька хвилин зал сповнили ніжні звуки вальсу Штрауса. То був умовний сигнал для зустрічі радянських розвідників Григор’ева і Зіни, яка нещодавно прибула в Банську Бистрицю, Жінка поволі підвела голову, її очі когось шукали серед присутніх.
Підполковник уважно стежив за жінкою. Він вийшов з-за столика лише тоді, коли скрипка повела мелодію танго. Наблизився до чарівної незнайомки і запросив її до танцю.
Зустріч була діловою. Обмінявшись паролями, розвідники домовились, як Зіна здійснюватиме зв’язок з «Соколом» у Братіславі, з одного боку, і з Григор’євим та Морським — з другого. В разі відсутності комісара, контакт із зв’язковою мав підтримувати командир.