Якийсь час американські авіатори жили неподалік партизанського табору. Та невдовзі за наказом Центру їх відправили літаком до Радянського Союзу, а звідти — в Сполучені Штати Америки,
ВИРОК ВИКОНАНО
У Нижніх Татрах, де базувались партизани Морського, пішли чутки про новий загін. Він, як і той, що активно воював у Словаччині раніше, теж називався Чапаєвським.
Бійці новоствореного загону висадили в повітря млин, обстріляли костьол, проводили агітаційну роботу. Однак, що найбільше вражало словаків, ті чапаєвці грабували населені пункти в горах, пиячили, бешкетували.
Дії загону на чолі з якимось майором Васильєвим не могли не викликати тривоги й недовір’я. Селяни неприхильно ставились до тих партизанів.
Про Васильєва і його діяльність Морський повідомив Центр. Відповідь була невтішна: «Васильєва не знаємо. Він підлягає всебічному вивченню».
Морський та Григор’єв доручили начальникові контррозвідки Олевському перевірити, хто ж цей Васильєв насправді. Та першим довідався про це розвідник «Сокіл», який мав доступ до таємних документів поліції безпеки.
Тоді Центр наказав Морському захопити і знищити провокатора.
Пошуки тривали більше трьох тижнів.
Якось в гірському селі Зазріві Морський і Олевський чекали на конспіративній квартирі зустрічі з розвідниками. Раптом в оселю зайшов поліцай — молодий симпатичний блондин з великими блакитними очима. Напившись води, він запитав господаря:
— Як дістатись на Козиний хребет?
Зачувши пароль, той розгубився.
— Не дивуйтесь, що поліцай розпитує, як дістатись на Козиний хребет. Поліцаї ж бувають різні…
— То що ви хочете?
— Як дістатись на Козиний хребет? — ще раз назвав пароль блондин.
— Так і заїкою стати можна, — витер з чола холодний піт селянин, неприязно поглядаючи на поліцайську форму. — Теж мені, нарядився! — І назвав відзив на пароль:
— Ідіть через Нижні Татри…
За кілька хвилин «поліцай» — командир однієї з розвідгруп Микола Світлов — в іншій кімнаті доповідав Морському:
— Товаришу підполковник! В сільській пивній сидить хлопець з загону Васильєва. Висловлює невдоволення діями свого командира…
Морський разом з розвідниками зайшов до пивної, Світлов показав партизана. Той самотньо сидів за столиком, був одягнений у шкірянку, озброєний, як кажуть, до зубів. Підполковник підійшов до хлопця.
— Я сяду біля тебе, — сказав. — Не заперечуєш? — І, не чекаючи відповіді, опустився на лаву, скинув плащ.
Хлопець був напідпитку й тримався войовничо, та глянувши на погони, раптом підвівся.
— Чому злякався? Сідай! — тоном наказу запросив Морський.
— Мені вже пора, насидівся, — знічено відповів той.
Однак партизан не наважився порушити наказу старшого, сів.
— Ти місцевий?
— Ні, я з України.
— Мабуть, чапаєвець, бо в нашому загоні я тебе не бачив.
— Так, я з того загону.
— А хто у вас командир?
— Ви що, не знаєте?! — здивувався хлопець.
— Ні, не мав нагоди з ним зустрічатися.
— А ви хто такий, товаришу підполковник?
— Ти що, не знаєш? — в тон запитав Морський. — От ми й квити. Я не знаю твого командира, а ти — мене.
— Здається, я бачив вас. Вірніше, ваше фото в газеті. Ви — командир Морський? Так? Ризикуєте, товаришу підполковник. Фашисти давно вас розшукують, а зрадники, на жаль, ще не перевелися.
Морський тепло глянув у чорні, циганкуваті очі молодого партизана й подумав: «Видно, людина порядна. Може, й стане ключем до Васильєва»,
Поступово хлопець розговорився. Назвався, розповів, що він — син потомственого робітника, комсомолець, служив у прикордонних військах. В полон потрапив у непритомному стані — контузило вибухом авіабомби… Втік з табору «Дора-Едельвейс» і, пробираючись на схід, приєднався до загону Васильєва.
Морський уважно вислухав, потім попросив:
— Розкажи, Тарасе, все, що знаєш про свого командира. Мене цікавить, хто він і чим займається, кому звітує про свою роботу. Пліч-о-пліч воюємо, а виходить так, наче наші загони діють за сотні кілометрів.
— То правда, але я знаю небагато. Ну, наприклад, Васильєв єдиноначальник. За найменше невдоволення його тактикою карає розстрілом. Оточив себе якимись сумнівними людьми…
— А куди дивиться комісар загону?
— Комісара в нас нема. Васильєв керує сам. Нікому він не звітує. Каже, що послав людей для встановлення зв’язку з командуванням Червоної Армії, але вони ще не повернулись…