— А звідки берете продукти?
— Грабуємо населення. В нас це називається «господарчими операціями».
— А зброю, набої?
— Цього не знаю.
— Невже у вас самі бандити?
— Ні. Більшість людей загону — військовополонені, втікачі з німецьких таборів. Вони рвуться до діла, а накази Васильєва виконують лише тому, що бояться його, А ще жорстокіший капітан Олень, якому Васильєв довіряє найбільше. Два дні тому той Олень ліквідував нашого кулеметника за те, що натякнув командирові на його пасивність і відсиджування в горах.
— Де тепер Васильєв?
— Про місце його перебування знають лише довірені, разом з якими він пиячить. Але я здогадуюсь, — мабуть, він у селі Кончита, кілометрів за чотири звідси.
Морський мав пильне око на людей. Умів розпізнавати, заглянути в душу, вмів поспішати, не поспішаючи. Так було й цього разу. Він повірив хлопцеві й по секрету розповів правду про Васильєва — агента таємної фашистської поліції. Партизан погодився влаштувати зустріч зі своїм командиром,
…На підготовку операції часу було обмаль.
Морський наказав підняти по тривозі взвод Федора Володченка, що саме відпочивав неподалік Зазріва. Бійці швидко зібралися в дорогу.
Сонце ховалося за гори, коли два жандармські мотоцикли з кулеметами влетіли в Кончиту. Тут їх двічі зупиняли партизанські патрулі, питали пароль. Тарас відповідав, і мотоцикли гуркотіли далі,
Штаб загону Васильєва розташувався в чепурному будинку під гіллястими смереками. На подвір’ї вартувало двоє охоронців, озброєних німецькими автоматами. Вони перетнули групі шлях,
— Я — командир об’єднаного партизанського загону, — пояснив Морський і назвав себе. — Ваш партизан Тарас Коваль може підтвердити. А це — мої охоронці. Маю невідкладну справу до вашого командира.
— Зараз доповім.
— Ти що, не віриш мені? — Морський рішуче попростував до будинку. За ним рушило ще кілька чоловік, як і було домовлено. Двоє залишились у мотоцикла і стільки ж — біля вартових на ганку.
В світлиці клубочився цигарковий дим. Васильєв, на якого вказав Коваль, сидів за столом. Перед ним стояла недопита пляшка. В бляшанці з-під консервів стирчали недопалки сигарет.
— Хто такі? — невдоволено буркнув провокатор. — Хто такі?! — перепитав. — Що за дурні жарти?
Рука Васильєва потягнулась до «парабелума», що лежав поряд на старому витертому дивані. Олевський встиг вибити з його руки зброю. Пролунав постріл, куля влучила у стелю. На стіл посипалась штукатурка. «Парабелум» опинився в руках Морського.
В кімнату вбігли охоронці.
— Обеззброїти їх! — прохрипів Васильєв, Олевський вихопив гранату і крикнув:
— Не рухайтесь, бо знищу всіх на місці!
Морський обвів поглядом суворі обличчя охоронців, що так і завмерли з автоматами в руках, не поспішаючи вийняв обойму з «парабелума» і повернув його Васильєву. Потім зняв з себе «маузер», вийняв з колодки, розрядив і поклав на стіл.
— Товариші, — звернувся Морський до присутніх, — не поспішайте грати на ваших інструментах, — кивнув на автомати. — Сподіваюся, в цьому не буде потреби. — І пожартував: — Ви, мабуть, чули, що Морського кулі не беруть, бо він зачаклований. Так, я — Морський, приїхав до вас як представник Радянської влади, іменем закону якої повинен знешкодити у вашому загоні того, хто зрадив Батьківщину і за німецькі марки продав усіх вас фашистам, а саме: агента таємної поліції Лебідя.
Ця звістка приголомшила охоронців Васильєва. Вони перезирнулися, Васильєв зблід, під очима залягли різкі тіні.
Тим часом Морський продовжував:
— Вашими руками, товариші чапаєвці, Лебідь виконує волю гітлерівців. А з чим ви повернетесь на рідну землю, до своїх дружин, дітей, наречених? Що скажете їм? Були в загоні, котрий носить ім’я легендарного Чапаєва, і виконували завдання німців: грабували, вбивали тих, хто боровся проти фашизму?
— Не тягни за душу! — не витримав напруження один з охоронців Васильєва. — Кажи, де вій, той Лебідь?! Де?!!
— Далеко шукати не треба. Ось він — ваш командир. Васильєвим його нарекли фашисти.
— Брехня! — істерично закричав Васильєв і раптом замовк.
Стояв розгублений, блідий. Злякані очі бігали по вікнах, натикались на затверділі погляди вартових.
До кімнати вбіг капітан Олень. Розштовхуючи охоронців, він загукав:
— Не вірте провокації! Це не Морський! Морського я знаю! — і враз замовк, відчувши, як йому вперлося в бік дуло автомата.
Хтось нагадав про газету з фотографією Морського, В кімнаті запанувала тиша.
— Я кажу правду, товариші партизани, — підійшов ближче до столу Морський. — Розпоріть вилоги кітеля Васильєва. Там знайдете його справжнє обличчя!