Приглушивши звук приймача, полковник підійшов до сейфа і дістав звідти металеву коробочку. Виважив її на долоні й обережно відкрив. У м’якому клубочку вати лежала тоненька скляна трубочка.
— В цій ампулі — смерть, — примружив очі Мах. — Смерть, яка може й повинна врятувати двох: вас і вашого чоловіка.
…Жінка довго відмовлялась, вагалася. Та невдовзі досвідчений провокатор зламав її волю: полонянка дала згоду виконати завдання поліції безпеки.
Через тиждень Шаньо Мах похвалявся своїм успіхом представникові «Зондерштабу-Р» Шлезінгеру.
— Незабаром ви зможете доповісти в Берлін панам Лахузену і Пайчеру, що персона, яка так непокоїть усіх нас, — мертва.
— Невже Морський? — здивувався обер-лейтенант. — Яким чином?
— До певного часу винахідники тримають свої задуми в таємниці. Чи не так, гер обер-лейтенант?
— Ви праві, — підтвердив Шлезінгер. — Але чи надійна у вас людина? Не підведе?
— Бачите, справа ця дуже тонка, і я не можу бути цілком певним. Але сподіваюся на успіх. Виконавець акту — молода красуня. Ця жінка в наших руках: її суджений, що пропав безвісти, при перевірці знайшовся в концтаборі. Він став заложником. Залишається чекати. Може, день, а може, й тиждень…
ЖІНКА З ОТРУТОЮ
Командир разом з комісаром і начальником штабу обмірковував план передислокації підрозділів, які зали. Шили село Каліще: не сьогодні-завтра туди нагрянуть карателі.
До землянки зазирнув радист-шифрувальник Іван Горецький.
— Дозвольте, товаришу підполковник?
— Давай, що там у тебе?
— Розкодував шифрограму, ту, яку недавно принесли з Банської Бистриці.
Морський розгорнув густо списаний олівцем невеличкий аркушик. «Сокіл» повідомляв: «Поліція безпеки послала молоду жінку, красуню, з ампулою ціаністого калію отруїти Морського. Заложником тримають її чоловіка, що потрапив у полон».
— Ще цього нам бракувало! — сказав Морський, передаючи аркушик Григор’єву.
Той уважно перечитав повідомлення і спохмурнів:
— Повідомлення «Сокола» треба негайно передати Центрові.
— А чи варто? Справа стосується лише мене. Тим паче, що нам це стало відомо, — заперечив Морський.
Комісар за віком був старший від командира, мав великий життєвий і оперативно-чекістський досвід. Втупившись проникливими чорними очима в Морського, він радив:
— Не забувай, що ти — радянський розвідник, виконуєш важливе завдання за лінією фронту. До того ж, такі методи фашисти можуть застосувати і до інших наших людей, котрі діють у ворожому тилу. Тому Центр повинен знати, до яких саме терористичних актів вдаються гітлерівці. А ціаністий калій — отрута сильної і моментальної дії.
— Гаразд, — погодився Морський.
За кілька хвилин він написав донесення в Центр, прочитав комісарові й передав Горецькому.
Коли радист виходив із землянки, командир зупинив його:
— Хай зв’язковий знайде Олевського і направить до мене. Незабаром на вході з’явилась кремезна постать.
Сніг обліпив шапку, плечі. Від подиху вітру, що влетів до землянки, полум’я каганця здригнулося, затріпотіло.
— Ведмідь! Обережніше, загасиш світло, — пробурмотів Бобров.
Олевський знітився. Коли полум’я врівноважилось і сутінки порідшали, він посміхнувся.
— Роздягайся, сідай, — запросив командир.
Морський почував особливу симпатію до цього кмітливого й розсудливого чекіста, що став учителем і наставником багатьох розвідників та підривників загону. Олевського любили і поважали, та, мабуть, не кожен, навіть з найближчих друзів, відав, що пізніми ночами цей волиняк, тамуючи біль від утрати рідних, єдиної донечки (їх розстріляли фашисти), пише їм палкі листи, хоча добре знає: адресатів немає серед живих… Ті невідправлені листи були трагічною таємницею душі й серця Олевського.
— Слухай, Сашко, — в тиші землянки аж надто гучно пролунали слова Морського, — тобі знову фашисти підкинули роботу. І де ти думаєш? Ось тут, на столі,— він показав на казанок з їжею. — Не віриш? Слово честі, правду кажу.
Морський розповів зміст шифровки. Після короткої паузи запитав:
— Що будемо робити? Як і де шукатимемо цю таємничу красуню?
Олевський мовчки глянув на присутніх, не кваплячись, дістав сигарету, закурив. Потім розігнав рукою клуби диму і напівжартома відповів:
— Якщо вона й справді красуня, то виявити неважко. Жінок у загоні мало. Та все ж, орієнтуватись є на що. Важче буде знайти речові докази. Шкода, невідомо, коли ця терористка «відкомандирована» до нас. Якщо не помиляюсь, за останні два тижні жінок до загону не приймали.