Згодом в будиночок, розташований неподалік бази загону, зайшли Морський і Григор’єв. Привіталися з Олевським.
— Ця красуня хотіла зі мною зустрітися? — запитав Морський, трохи мружачись.
Від слова «красуня» незнайомка здригнулась і пронизала командира поглядом блакитних, гарних очей. Потім зиркнула на фото в газеті, що вийняла з кишені, підступилася до Морського й побачила характерну прикмету — довгастий шрам на правій щоці й підборідді.
— Ось він, мій рятівник! — ледь чутно прошепотіла жінка. Її худі плечі затремтіли.
— Чого ви плачете? — запитав Морський.
— Від радості, що вирвалась з неволі, добралася сюди і, нарешті, зможу відвернути від вас смертельну небезпеку. Але це велика таємниця, і довірити її можу тільки вам.
— Заспокойтесь, будь ласка, і розповідайте при всіх. Це — мої найближчі помічники і жодних таємниць від них я не маю.
Жінка перестала плакати, витерла сльози, уважно глянула на присутніх.
— Я не «Красуня» і не Дикань. Моє справжнє прізвище Нечипорук Ганна, — вона зітхнула й тремтячими пальцями заходилась витягувати нитку з вилоги своєї сукні. Відпорола закладку, дістала відтіля невеличку пластмасову трубочку, обережно вийняла з неї іншу, мініатюрну, й поклала на стіл.
— Тут отрута, — продовжувала Ганна. — За наказом фашистського полковника я повинна була отруїти вас…
Вона довго ридала, мабуть, подумки, картаючи себе за ту хвилинну слабість, якій піддалася, сказавши ворогові «так», хоча могла сказати «ні». Сказати, і гордо вмерти.
— Я знаю, що вчинила підло, давши згоду на такий страшний злочин, — Ганна затисла пальцями горло. — Та повірте, я погодилась на такий крок, щоб скористатись єдиним шансом і вирватись з фашистських пазурів, вийти на волю. Лише так я могла врятувати життя і собі, і вам. Адже поліція безпеки доручила б убивство комусь іншому… Тепер робіть зі мною, що хочете, але благаю, хай моє щире зізнання залишиться в таємниці, інакше обірветься життя мого чоловіка… — І жінка знову гірко заплакала.
Приголомшені несподіваним ходом розмови, розвідники якийсь час не могли обрати потрібної лінії поведінки.
— Ну, що ж, — порушуючи мовчання, звернувся до Ганни Морський. — Мені залишається подякувати вам за щирість і запевнити, що ми збережемо в таємниці ваш вчинок. Зробимо все, щоб врятувати життя вам і вашому чоловікові. А тепер розкажіть, будь ласка, докладніше про себе та про все, що зв’язане з завдань ням поліції безпеки.
Жінка витерла заплакані очі й почала розповідь…
ОСОБЛИВА ПРИКМЕТА
Комісар загону Григор’єв з юнацьких років був вихованцем 59-го кавалерійського полку 44-ї кавдивізії. Закінчив школу молодших командирів, служив взводним бригади корпусу охорони Далекосхідної залізниці, а потім працював у контррозвідувальних органах Червоної Армії. Тож як чекіст мав належний досвід, крім того, відмінну пам’ять.
Тепер та пам’ять не давала заспокоїтись: де бачив партизана Петрова? До Морського той перейшов недавно із з’єднання підполковника Єгорова. То де ж і коли з ним зустрічався? Може, Петров просто схожий на когось, з ким доля свого часу зводила? Але з ким і де саме?..
Якось комісар застав Петрова на продовольчому складі. Той приймав продукти, заготовлені господарчим взводом, і якраз збирався підписати акт. Дістав окуляри, довго витирав носовичком, надягнув і почав голосно читати, чого і скільки приймає, а вуха ворушились… І раптом в уяві комісара постала картина.
Петров — начальник поліції в Ромнах — збирається читати протокол допиту Григор’єва, запідозреного у зв’язках з більшовицьким підпіллям. Ось він виймає з бокової кишені піджака окуляри і протирає їх носовичком. Читає повільно, милуючись своєю дикцією і вуха його ворушаться.
«Але то був Зеленський. Невже він міг опинитися тут, в лісах Словаччини? Може, просто зовнішня схожість? Зеленський… Зеленський… Таке прізвище десь тут уже згадувалось. А чи це не той агент «306», появу якого в загоні давно передбачав розвідник «Сокіл»?
Про свою підозру Григор’єв розповів Морському й Олевському. За Петровим почали стежити, вивчати, перевіряти минуле.
Послали довірену людину в партизанський загін Єгорова. Там відповіли; був Петров у загоні. Прийшов як військовополонений після втечі з німецького табору. Зарекомендував себе непогано, але чомусь виявив бажання воювати разом з Морським і, як стало відомо, самочинно перейшов до нього.
По радіо сповістили НКДБ України. Звідти надійшла відповідь: «Зеленський Петро Євдокимович очолював поліцію в Ромнах на Сумщині. В 1943 році утік з німцями разом з братом Іваном, колишнім учителем, що там же працював спершу слідчим, а потім начальником окружної поліції». НКДБ підтвердив його особливу прикмету.