Стояла вона ще вчора увечері, а вночі, після нальоту американських бомбардувальників, її не стало. Ані майстерні, ані будиночка під зеленим дахом, де мешкав господар невеличкого підприємства. Лишились тільки закіптюжені руїни.
Картина вразила обер-лейтенанта. Він різко натиснув на гальма. Сидів блідий, кінчики пальців тремтіли. Вискочив з машини і в недоброму передчутті вбіг на подвір’я. Там було порожньо. Навкруги — тиша й нудотливий запах горілого. Придивився уважніше: вхід до будинку вже розчищено. Отже… Господар живий! Мабуть, десь тут, поблизу… Мерщій обійшов двір. Під кам’яною загорожею помітив літнього чоловіка в чорній сутані. То був священик. Схрестивши на грудях руки, він підійшов до прибулого.
— Сину мій, ким доводився вам пан Розе? — запитав співчутливо. Потім, побачивши на вулиці автомобіль, зітхнув: — Шукайте, далебі, іншу майстерню. — Пастор ще раз глянув на машину, обвів поглядом стіни колишньої оселі. — Як бачите, тут трапилось лихо. Нарікати ж на випадок — безглуздо. Погодьтесь, це не найгірше з того, що нас чекає. Так, сину мій, німці страждають за гріхи…
— Які гріхи? — підвищив голос чоловік у цивільному. — Чим завинив перед богом хазяїн майстерні? Він завжди чесно працював. А як чудово ремонтував машини!
— Авжеж. Усе це я знаю. Я завжди поважав пана Розе. А кажу так взагалі, бо ми не дотримуємось божих заповідей: не убий, не вкради… — І пастор заходився перелічувати гріхи, що вже давно стали нормою поведінки фашистського солдата на окупованих територіях.
— Постривайте, отче, — перебив співрозмовник. — Що трапилось з паном Розе? Він живий?
Священик скорботно похилив голову:
— Він загинув, царство йому небесне.
— Неправда! — вигукнув прибулий, сподіваючись, що той, хто так потрібний для зв’язку з Центром, ось-ось повернеться додому. — А може, ви, отче, помиляєтесь?
— Учора ввечері, коли оголосили повітряну тривогу, пан Розе був у мене. Ми рушили до бомбосховища. На вулиці він зупинився. «Піду, — каже, — заберу служницю, бо вона така глуха, що не почує навіть бомбових вибухів». Але ні пан Розе, ні його служниця до сховища не прийшли. Після відбою я побачив на місці будинку пана Розе чорну руїну. Майстерню теж розкидала вибухова хвиля. Люди розібрали завал і знайшли останки загиблих. їх кудись відвезли солдати…
Священик зробив паузу і раптом, наче грім з ясного неба, пролунав оглушливий вибух. Здавалось, розкололася земля, повітряна хвиля ударила в обличчя. Це спрацював механізм бомби уповільненої дії.
Пастор заквапився додому. Поспіхом попрощавшись, він зник за рогом будинку. Чоловік у цивільному навіть не поворухнувся. Він ще довго стояв біля руїни, немов закам’янілий, намагаючись до кінця збагнути усе, що трапилось цієї ночі.
Отже, зв’язок втрачено. Обірвалось життя не лише радиста, а й дорогої людини, яка виростила й виховала його, кого називав батьком, ким завжди пишався, особливо тут, на його батьківщині, куди обидва за велінням серця в різний час і різними шляхами прибули як бійці таємного фронту, щоб захищати Країну Рад.
Відтоді, коли вони вперше зустрілись у Німеччині, багато що змінилося. Із службових джерел обер-лейтенант був добре поінформований про становище на фронтах. Наступ радянських військ продовжувався. Частини «вермахту» чинили шалений опір, проте ініціатива була в руках Червоної Армії. Усе це радувало радянського розвідника, що діяв у «Зондерштабі-Р» під личиною обер-лейтенанта Шлезінгера й виконував нелегкі, ризиковані завдання. Тепер же, як це буває в складних лабіринтах розвідки, на мить розгубився. Загинув Розе — найближчий друг і порадник, обірвався зв’язок з Вітчизною… Що робити? Як повідомити Центр про смерть радиста, про події у Словаччині? Використати обумовлені тайники? Але хто і коли до них навідається?
Подув вітерець, здійняв з руїн кіптяву й поніс ту чорну хмару до понівечених осколками яблунь. Розвідник стрепенувся, струснув головою, немов відганяючи тривожний сон. Глянув на годинник і рушив до автомашини. «Відчай — поганий порадник, — міркував, сідаючи за кермо. — Треба заспокоїтись і шукати виходу».
Чорний «опель» повертався до Берліна. Приблизно там, де зупиняв його патруль, виринула колона військовополонених. Після знешкодження бомб їх знову гнали у табір. Бранців було небагато — чоловік двадцять. Голодні, виснажені непосильною і небезпечною роботою, вони ледве переставляли ноги. «Роковані на смерть, — з гіркотою зауважив розвідник. — Навряд чи вдасться кому-небудь з цих хлопців вернутися на Батьківщину…»