— Сідайте, — вказав Шеркерт на крісло, потім кивнув ад’ютантові, що він може йти.
— Слухаю вас, — глянув майор на прибулого. — Я від гауптмана Нушке…
— Давайте папери.
Відвідувач простягнув документи. Вони засвідчували, що він, Іван Михайлович Чорновус, керівництвом проводу ОУН командирується в розпорядження «Гіві» у Вікулі біля Моравського Святого Яна.
— Тут зазначено, що ви українець. Звідкіля так добре знаєте німецьку?
— Українець я лише за радянським паспортом, — пояснив гість. — Моя мати — німкеня. Вона й навчила рідної мови.
— Коли вибрались зі Львова?
— Ще на початку липня. Разом з СД переїхав до Жешува у зв’язку з наближенням фронту…
Далі, щоб випередити запитання Шеркерта, Чорновус розповів, з якими труднощами дістався з Жешува до місця розташування «Гіві». І справді, йому довелось з’їздити до Пряшова і назад, щоб вивчити становище на залізничних та шосейних шляхах. Навіть заходив до поліцейських і шляхових установ з проханням допомогти швидше дістатися до Моравського Святого Яна.
— Ви знаєте кого-небудь з оунівських керівників особисто?
Чорновус назвав чотири прізвища.
— Вам пощастило. Один з ваших знайомих перебуває в нас, — сказав майор і пильно глянув на співрозмовника.
Чорновус тримався впевнено, хоч і боявся якоїсь несподіванки.
— Давайте продовжимо розмову в присутності вашого знайомого, — запропонував Шеркерт. — Самі розумієте, куди прибули…
Він натиснув на кнопку сигнального дзвінка. З’явився ад’ютант.
— Проведіть цього пана до двадцять першої кімнати, — наказав майор. — Передайте лейтенантові фон Гольцу, щоб влаштував гостя.
Шеркерт не попрощався, а сказав:
— Ідіть.
Лейтенант зустрів Чорновуса підкреслено офіційно і помістив у кімнату з вузьким загратованим вікном. Металеве ліжко під стіною було застелене солдатською ковдрою, поряд — невеличкий столик, завалений старими журналами та газетами. Клацнули оббиті металевими штабами двері, й стало тихо, як у тюремній камері.
Через кілька хвилин бридко вискнули двері. В кімнаті з’явився солдат, наказав віддати ремінь та перо-чинний ножик і зник.
«Це схоже на арешт. Невже пастка? Невже мої документи викликали в майора сумнів? А що, коли справді доведеться зустрітися з людиною з проводу ОУН?» — непокоїли тривожні думки. «Вам пощастило, один з ваших знайомих перебуває в нас», — згадалися слова Шеркерта. «Хто ж це може бути? Чи визнає мене Чорно-вусом? А може, він знає моє прізвище, яке я носив під час наших зустрічей у Львові? Врешті-решт скажу, що відповідно до обставин те прізвище було вигадане», — заспокоював себе Чорновус.
Час минав повільно: день змінила ніч, потім знову настав новий неспокійний день. До кімнати у певні години приносили їжу, але ні майор, ані хтось інший ним не цікавився.
Начальник школи не любив особисто ознайомлюватись із справами майбутніх агентів і доручав це комусь з підлеглих. Так було і цього разу. Шеркерт викликав свого заступника Похомка:
— До нас прибув якийсь Чорновус з рекомендаціями проводу ОУН. Візьміть папери. Прошу розібратися. Покажете цього суб’єкта панові Сімчишину, що прибув до нас від оунівців. Скажете свою думку, а тоді вирішимо, що робити далі.
Незабаром Чорновуса завели в кімнату. Тут за невеликим канцелярським столом сидів набундючений капітан з «Гіві».
— Ви знаєте, куди потрапили? Вас не дивує моя уніформа? — не вітаючись, почав капітан.
— Мене послали до школи вчитись і, по-моєму, я потрапив за призначенням. Але не можу зрозуміти, чому мене тримають під замком, як арештанта, навіть паска забрали. Спасибі, хоч гудзики не зрізали — довелося б штани в руках тримати, — сердито виказував невдоволення Чорновус.
— Хіба вас не попередили, що в нашій установі завше так приймають новачків? — скривив тонкі уста капітан і зручніше вмостився в кріслі.
— Ні, не попередили. Тепер розумію. Хоч я себе новачком у наших справах не вважаю.
— Ви хочете сказати, що маєте досвід у розвідці?
— Розвідником я не був, але уявлення про це маю, бо не раз доводилось самому допитувати радянських розвідників.
— Ну, ну, розкажіть, де і коли ви так попрацювали?
— Даруйте, пане капітан, але я хотів би знати, в чиї руки, чи то пак, в чиє розпорядження, — всміхнувся Чорновус, — мене передав майор, бо я маю певні зобов’язання і обов’язки. Відкрити цього незнайомій людині не маю права. Тим паче, що порушення цих умов, як вам відомо, суворо карається.
Капітан примружив очі, підкреслюючи цим своє зверхнє ставлення до того, про що так наївно теревенить цей оунівець, майбутній агент.