Досвіта Зіну привели в будинок, розташований на околиці Банської Бистриці — Селце. В затишній світлиці сім’ї антифашистів Цабанів приємно пахло свіжим хлібом, на стінах виблискували керамічні тарілі.
Господиня, стара словачка, привіталась і запросила до спальні. Розвідниця не могла збагнути, що діється.
— Ви вільні. Ось поїжте і відпочивайте, — зичливо промовила жінка. — Звідси вас одведуть до Морського.
— Я не знаю ніякого Морського, — сердито й водночас здивовано відповіла Зіна.
«Провокація, хитра провокація», — подумала вона, і серце в грудях стиснулося.
Господиня розмови не підтримала, загорнула на дерев’яному ліжку перину.
— Засніть, вам треба хоч трохи відпочити.
Скоряючись спокійному, твердому голосові, Зіна лягла, вкрилася периною. Тіло боліло від недавніх побоїв, перед очима стояли жахливі картини допитів. І ось неначе уві сні: замість камери — світла кімната, замість брудних твердих нар — чиста постіль. Що це означає? Але втома взяла своє. Сон був тривожний. Снився нескінченно довгий коридор в’язниці. Вона бігла по ньому, а за нею лунко гупали кованими чооїтьми охоронці. «Морськи-и-и-и-ий!» — репетували вони. І враз на той крик самі по собі відчинилися двері камер, і Зіна бачила закривавлених, змучених тортурами в’язнів… Коли прокинулась, у вікнах синіло.
— Ви спали цілу добу і стогнали на весь дім, — сказала господиня. — Поїжте кнеличків. І треба йти до пана Морського, на вас чекають…
Зіна прислухалась: у світлиці двоє чоловіків розмовляли словацькою мовою.
— Я не знаю ніякого Морського, — знову рішуче заперечила розвідниця.
— Може, ви не знаєте і чорнобородого пана офіцера, з яким танцювали в ресторані? — лукаво глянула на неї господиня.
Зіна замислилась: «Що, коли це справді — воля? І вона знову побачить того, хто їй так потрібний, хто вже увійшов у її сповнене небезпекою життя і в мрії?!! А коли провокація? Вони могли довідатись про зустріч з Григор’євим у ресторані…»
— Треба йти. Як тільки смеркне — рушите, — сказала жінка і материнська, ласкава усмішка засвітилась на її лиці.
— Я нікуди не піду, — рішуче відповіла розвідниця. — Коли ці люди, — вона показала на двері, за якими все ще гомоніли чоловіки, — справді від офіцера-гардиста, з котрим я танцювала, то хай на доказ цього принесуть шарф, що був тоді на ньому в ресторані.
Господиня вийшла до світлиці. Довгенько про щось домовлялася з чоловіками. Незабаром ті кудись подались, і за ними м’яко стукнули двері.
…Коли третього ранку Зіна прокинулась, перше, що побачила, був шарф. Той самий, який запам’ятався — вогненно-червоний. Він наче горів на бильці її ліжка. А із світлиці долинали вже знайомі й веселі цього разу голоси словаків…
З Банської Бистриці розвідницю переправили в місто Зволен. Там її зустрів Григор’єв. Насамперед запитав:
— Як ви потрапили до в’язниці?
— За час роботи у ворожому оточенні я звиклася з думкою, що, можливо, колись-таки доведеться потрапити в лабети до фашистів. Але щоб це сталося так безглуздо, не чекала, — відповіла Зіна.
— А з чого все розпочалося?
— З дрібниці… Того дня, закінчивши переговори з власником магазину одягу в Банській Бистриці, я вийшла пообідати. Раптом на вулиці мене зупинив штурмбанфюрер СС. Запитав, куди так поспішаю. Щоб не завдати собі клопоту, обминула його і пішла далі. Він, мабуть, хотів мене зупинити, шарпнув за руку так, що з неї випала моя сумочка. Падаючи на тротуар, вона розкрилась. Майор вибачився, квапливо підняв її і па-бачив там «браунінг», багато грошей. Запитав, хто я та чи маю право на користування вогнепальною зброєю. Моя відповідь його не задовольнила, він забрав зброю і наказав іти з ним. Так я потрапила в поліцію безпеки. Кілька годин мене допитував сам штурмбанфюрер. Спершу поводився чемно. Обіцяв золоті гори, умовляючи розповісти про зв’язки з місцевими підпільниками, польськими та радянськими партизанами.
З його запитань я зрозуміла: їм невідомо, хто я насправді, а затримали за незаконне зберігання «браунінга». Навіть виникло припущення, що есесівець навмисне вибив сумочку з моїх рук, аби в такий спосіб перевірити, чи є там зброя. На допиті я говорила про себе те, що стверджували мої документи й наполягала на перевірці їх у Кракові. Щодо вогнепальної зброї, твердила: носила для самозахисту, коли хтось захоче відняти у мене гроші, значну суму яких я вимушена тримати при собі на витрати, пов’язані з частими поїздками в торговельних справах у Словаччині. Мої докази підтверджувала солідна сума крон в сумочці. На допиті намагалася переконати штурмбанфюрера, що звинувачувати мене в якихось стосунках з підпіллям та партизанами немає підстав. Однак він не вірив, наполягав на своєму, щоразу ставав суворішим, злився, розмахував кулаками, погрожував знищити. Не залишилось і сліду від його чемності, яку він удавано виявляв на початку допиту. Було близько півночі, коли штурмбанфюрер викликав машину і сам супроводжував мене до в’язниці. Там він представився варті: «штурмбанфюрер СС Вельгер з поліції безпеки» і наказав: «Заарештовану замкніть в одиночну камеру. Зарахуйте її за мною особисто. Без мого дозволу до неї нікого не пускайте». Коли ж мене забирав охоронець, Вельгер сердито кинув: «Іди і в камері добре подумай, чи говоритимеш правду, чи й далі будеш вдавати із себе невинне дівчисько. Але попереджую — завтра, хоч і не схочеш, та заговориш…»