Цей погрозливий натяк на тортури, правду сказати, не додав мені хоробрості. Проте я намагалася тримати себе в руках, пам’ятаючи настанови керівників-чекістів: «Головне — не хвилюватись. На всі обставини, передбачені й непередбачені, реагувати спокійно, розсудливо, бо тільки вдумливий, всебічний аналіз минулого, зробленого вчора, дозволяє впевнено і вірно діяти сьогодні, передбачати можливості завтрашнього дня, а спокій завжди загострює розум, допомагає логіці думки».
В камері аналізувала до дрібниць всі обставини, які могли б розкрити мене як розвідницю. Перевіряла свої дії, поведінку, шукала якоїсь помилки, що привела мене до в’язниці. Але нічого такого не знаходила. Отож чекала, думала і готувала себе до допиту.
Зіна на якусь мить замовкла, задумалась, важко зітхнула, немов долаючи велику перешкоду, й повела далі.
— Наступного вечора охоронець завів мене до кабінету слідчого в одноповерховий будиночок, там же, на території тюрми.
— Це буде ваш слідчий, — показуючи поглядом на того, хто сидів за столом в цивільному, — почав розмову Вельгер. — Попереджаю: він уміє допитувати навіть краще за мене. Як це він робить, переконаєтесь миттю, коли не захочете назвати відомих вам підпільників і партизанів.
Слідчий, не приховуючи задоволення від такої оцінки його здібностей, бундючно вигинав свою гладку спину і, як хижак, готовий кинутись на беззахисну здобич, дивився на мене неприємним гострим поглядом, повільно цокаючи пальцями по столі.
Штурмбанфюрер запропонував мені стілець, сам стояв неподалік дверей, і коли я сіла, наблизився до мене й запитав:
— Ти готова відповідати на запитання? Гадаю, сьогодні будеш відверта з нами і щиро розкажеш про діяльність підпільників, партизанів.
— Я вже казала: жодних підпільників чи партизанів не знаю і ніяких зв’язків з ними не мала й не маю.
— І це все, що ти придумала, майже цілу добу просидівши в камері?! — сердито вигукнув Вельгер, підступаючи ближче до мене.
— Так, бо про те. що вас цікавить, мені нічого не відомо.
Не встигла навіть до кінця договорити останнє слово, як відчула сильний удар в шию: один, другий. Третій припав по голові. Раптом мені запаморочився світ, стемніло в очах. Впала із стільця хотіла підвестись, але мене, збили ногами: в живіт бив штурмбанфюрер, а в спину — слідчий, і я знепритомніла. Скільки пролежала, не знаю. Отямилась від холодної води — щедро хлюпали з відра на голову. Ледве підвелась на ноги. В голові і животі відчувала нестерпний біль, а в серці росла тривога. Так, не страх, а саме тривога, Я смерті не боялась. Я потерпала, що від тортур втрачу рівновагу, свідомість і в такому стані можу сказати те, чого не маю права розголошувати. Та це був тільки початок мук, яких мені довелось зазнати багато разів. Незважаючи на тортури, гітлерівці так нічого й не добилися від мене, бо я навчилася ховати свої думки, переконання, настрої і, як мені здається, вдало видавала себе за ту, якою тут була відома офіційно. Я докладала всіх зусиль, мобілізовувала всю свою волю, щоб витримати, вижити, не впасти духом, не розкиснути і нічим не видати себе й своїх побратимів, котрі тут працюють. Очевидно, допомагали мої тривкі ще нерви. А слідчий справді був винахідником тортур, Особливо коли він у відсутності Вельгера сам допитував. Крім звірячого грасування кулаками й чобітьми, він примушував мене сидіти до знепритомніння на ніжці перекинутого стільця із закритими очима, відкритим ротом та розкинутими руками, або ж годинами ходити навприсядки. Так, цей фашист умів фізично й морально нищити людей, вивертати їм душу. Перебуваючи в камері чи на допитах, навіть в найважчі хвилини, тоді, коли я думала, що вже настав кінець, я не забувала, хто я і чого опинилася в цій країні…
Після розмови із Зіною Григор’єв запропонував: