Протягом дня Володченко та його помічники «прицілювались» до завдання. Вони були задоволені успішною розвідкою замінованої ділянки і повернулися на ночівлю до Спишека.
За вечерею господар добряче хильнув, намагався довести свою вірність жандармерії та відданість обов’язкам її інформатора. Сп’янівши, він розповідав:
— Нині о другій годині ночі через нашу станцію пройде на Ружомберок ешелон з боєприпасами. З Бан-ської Бистриці попередили, щоб простежили й дали вантажеві зелену дорогу…
Ця звістка схвилювала гостей. Та Спишек навіть не здогадувався, чого це пан арко, подякувавши за гостинність, заспішив відпочивати.
Володченко і ного помічники залишили п’яного господаря і пішли з дому обміркувати план операції. А ще через якийсь час вони зачаїлись у схованці, Володченко, присвітивши ліхтариком, глянув на голяввнк, прошепотів:
— Нам пора, друзі
Всі четверо залишили свій притулок. Ішли мовчки — попереду Міхайліна з командиром, за ними — Свита з толовою міною в портфелі, а далі — Ямришко. «Тільки б втрапити на вільний од мін прохід», — не виходило з голови Михайліни.
— Ось тут, — зупинився він.
— Рушаймо, але будьте обережні, — застеріг Володченко.
Троє сміливців лягли на землю і по-пластунському поповзли косогором угору, торкаючись руками до країв вузької смужки, поряд з якою причаїлась смерть.
Невеличка, у два десятки метрів відстань, здалася надзвичайно довгою. Та ось кінець коридора. Михайліна залишився на місці, щоб не загубити стежку, а Володченко й Свита полізли до колії. Діяли вони швидко, спокійно і впевнено. Минуло кілька хвилин, і міна лягла під рейки…
Ще за кільканадцять хвилин розвідники сиділи в безпечній криївці й прислухались, як десь далеко в нічній тиші гучно чмихає паровоз. Поїзд наближався до місця, де на нього чекала страшна сила, прихована під рейками…
І раптом пролунав оглушливий вибух. За ним другий та ще кілька струснули повітря. То розсаджувало вагони з боєприпасами… Скрегіт металу, тріск дерева злилися в пекельний гуркіт. Його множила гірська лу^ на. А в серцях тих, хто ризикував життям, сміливо і мужньо йшов назустріч смерті, бурхала радість.
Згодом Володченко доповів:
— Група завдання виконала. Знищено паровоз і дванадцять вагонів з боєприпасами. Вхід до тунелю завалений.
ОСТАННІЙ РЕЙД
Крокував планетою 1945 рік — останній рік другої світової війни. Фронт невпинно котився зі сходу на захід та з півночі на південь. Червона Армія визволяла від фашистської неволі країни Центральної Європи, але гітлерівці ще чинили запеклий опір. Німецьке командування покладало великі надії на укріплення в Словаччині. Вороже угруповання «Південь» готувалось до контрнаступу, скупчуючи свої сили в районі словацьких міст Банська Бистриця, Рожнява, Брезно.
Спецзагін на чолі з М.П.Морським, що діяв на той час у районі Банської Бистриці та Ружомберока, був вимушений часто передислоковуватись і дедалі вище підніматися в гори, щоб уникнути сутичок з переважаючими силами противника. Ворожі підрозділи особливо скупчувались поблизу залізничних та шосейних шляхів. Діяльність загону звужувалась, а іноді ставала зовсім неможливою. Радіохвилі все частіше несли в Центр повідомлення про важкі бої з гітлерівцями, скрутне становище, відсутність боєприпасів, харчів, про людські втратив
Невтішні радіограми надходили і від Зіни, яка виїхала до Німеччини слідом за «Соколом». Шлезінгер відбув до фашистської столиці згідно з наказами з Берліна й Києва. Тривалий час він не виходив на зустріч із зв’язковою, не давав про себе жодної інформації. Намагання відновити перерваний зв’язок не давали бажаних наслідків. Що сталося з «Соколом», куди він пропав — лишалось загадкою. Пайчер теж безслідно зник разом зі своєю сім’єю.
— Що робитимемо із загоном Морського? — запитав генерала полковник Сидоров, передаючи йому радіограму, в якій повідомлялося:
«…Після 6-годинного бою гітлерівці захопили і спалили наш табір. Щоб уникнути оточення, пробиваємось далі в скелясті гори по глибокому снігу».
Генерал задумався. Потім розкрив папку, що лежала на столі, й простягнув Сидорову щойно одержане з Москви повідомлення:
«Верховне Головнокомандування Червоної Армії зобов’язало 2-й і 4-й Українські фронти розгромити основні сили ворожого угруповання «Південь» і визволити південну Чехословаччину від фашистської неволі».
— То що робитимемо із загоном Морського? — запитав на цей раз уже генерал.
— На мій погляд, йому слід іти на з’єднання з частинами Червоної Армії. Основне завдання він виконав. З наближенням фронту до району дій загону, останній може потрапити у ще скрутніше, або й безвихідне становище…