«Цей абверівець, мабуть, хоче спокутувати свої злочини якоюсь оманою», — подумав Покровський і спокійно, приємним баритоном запитав:
— Так що ви хочете повідомити?
— Я б хотів розмовляти з вами без свідків, — озираючись на солдата, що супроводив його до майора, сказав Шлезінгер.
Той зразу ж розпорядився:
— Зачекайте в коридорі.
Солдат вийшов.
— Перш за все, товаришу майор, дозвольте мені так вас називати, я повинен упевнитись, з ким маю честь розмовляти. Отож, коли ви не заперечуєте, покажіть, будь ласка, своє посвідчення. Не дивуйтеся, бо тільки після цього я зможу бути з вами відвертим. Щоправда, хоч справа найбільше стосується моєї особи…
Така незвичайна вимога обер-лейтенанта ще більше зацікавила контррозвідника. Не зводячи погляду з полоненого, він дістав посвідчення. Шлезінгер розкрив червону м’яку обкладинку. І раптом його бліде обличчя осяяла радісна усмішка.
— Товаришу майор, дозвольте сісти, — повертаючи посвідчення, хрипко попросив Шлезінгер.
Він приклав руку до поранених грудей: хвилювання від жаданої зустрічі відгукнулося гострим болем..
— Присядьте і розповідайте, хто ви, — нетерпляче запропонував контррозвідник.
— Я громадянин Радянського Союзу Соколенко Петро Петрович, — виструнчився, немов на військовій клятві, Шлезінгер.
Та раптом закашлявся.
— Сідайте, сідайте. Заспокойтесь.
Соколенко сів у глибоке крісло. Воно було велике, гарно оббите чорною шкірою і аж ніяк не гармоніював ло з канцелярським столом, що стояв поряд. А ще у кімнаті потріскані стіни та вибиті шибки.
— В мене до вас єдине прохання. Негайно повідомте органи державної безпеки України, що розвідник «Сокіл» після тяжкого поранення в груди потрапив у полон і зв’язався з вами. Запитайте, що я маю робити далі. У зв’язку з цим збережіть моє нинішнє становище у госпіталі й таборі військовополонених до одержання відповідних вказівок з Центру.
Він хотів щось додати, але новий напад кашлю зсудомив горло. На губах з’явилася кров. Покровський зрозумів: за пораненням легень стоїть небезпека для життя розвідника. Він викликав начальника-лі-карку:
— Зробіть усе, щоб невдовзі поранений офіцер став на ноги.
Того ж вечора у Києві полковник Сидоров доповідав генералові:
— Розвідник «Сокіл», тяжкопоранений у груди, потрапив у полон до Радянської Армії. Перебуває в госпіталі карлхорстського табору на околиці Берліна. Вжито заходів щодо його безпеки, лікування. Медики вважають поранення тяжким і навіть небезпечним. «Смерш» просить наших вказівок…
Сидоров помітив жорсткі зморшки довкола генералових уст, помовчав з хвилину й продовжував:
— Мабуть, через це «Сокіл» майже два місяці не виходив на зустріч із зв’язковою Зіною. Дозвольте, товаришу генерал, забрати пораненого в Київ. Адже питання, що робити далі, — залежатиме від стану здоров’я «Сокола», — закінчив полковник.
— Згоден. Пошліть шифровку Богданові до Берліна, хай негайно зв’яжеться із «смершом» і на літаку в супроводі лікаря відправить «Сокола» в наше розпорядження. Але все не має залишатися в цілковитій таємниці. Можливо, розвідник повернеться до Німеччини для дальшої роботи.
— Дозвольте йти?
— Ідіть.
Сидоров залишив кабінет генерала.
ДОЛЯ РОЗВІДНИКА
«Сокіл» прокинувся від несподіваної, але приємної події, яка приснилась, і намагався збагнути: де він? Аж раптом щемка й радісна думка: «Я в Києві, у готелі!» підняла його з ліжка. Підійшов до вікна. З-за далекого, багрянистого обрію підіймалось сонце. На небі жодної хмарини. Прозора блакить чистого високостя притягувала, пестила зір. Від того видовища, від ранкової тиші над містом, навіть біль вичахав, не тримав у гострих пазурах серце.
Годинник показував пів на сьому. «Ще дні години до зустрічі», — подумав і все ж почав збиратися. Після сніданку він пішов до призначеного місця.
Світлий, теплий травневий день. Святково прикрашені вулиці. Смарагдові київські каштани мали от-от засяяти тисячами своїх свічок. Спокійні і безпечні люди поспішають у своїх справах. І жодної небезпеки. А вона переслідувала розвідника впродовж багатьох раків. Усе це життєдайно впливає на настрій «Сокола». Він теж поспішає на зустріч з тим, хто ось уже кілька літ був його наставником, з ким здавна чекав побачення…
Генерал обійняв, міцно потиснув руку, привітав з перемогою над фашистською Німеччиною і поверненням на Батьківщину. Вдивлявся в бліде, вимучене небезпечною працею та важким пораненням обличчя і думав: «Скільки мужності в цій молодій людині! І скільки зроблено цим юнаком завдяки тій незламній мужності…»