ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Розтинаючи сизий серпанок, що завис у гірській долині, поїзд швидко котив на захід. Над вершинами Татр здіймалося сонце. Косе проміння розганяло туман, золотавим мереживом розсипалось на віконній шибці затишного купе, в якому сидів високий, міцний чоловік з чорними очима й посрібленим сивиною чубом. Дивився у вікно на схили гір, ліщинові гаї, кучеряві виноградники. Десь-не-десь виринали з-поміж дерев чепурні сучасні будинки, вкриті червоною та сірою черепицею. Вглядався в сьогодення, а думки повертались у минуле, в далеке і рідне село Павлівну над широким повноводим Доном. Згадались злиденне, босоноге дитинство, материнська ласка. А потім, мов спалах, юнацька мрія — він моряк Чорноморського військового флоту.
Рука ковзнула по правій щоці. Під пальцями — рубці шраму. Це лиха пам’ять про війну. І знову низкою плинуть спогади: морські бої з німецькими літаками, вимушена висадка на берег екіпажу крейсера «Профінтерн», баталії під Севастополем, тяжке поранення, полон, тюрма і зустріч зі смертю у фашистських таборах.
Багато, ой, як багато випало на долю однієї людини — партизанські стежки після втечі на волю, таємна боротьба з окупантами на Україні. А потім — виконання спеціальних завдань радянської розвідки в глибокому тилу фашистів на території Чехословаччини…
В уяві одне за одним випливали обличчя друзів-розвідників, тих, хто під його керівництвом брав участь у здійсненні на чехословацькій землі чекістської операції «Ракета». Шкодував про одне — на святкування 30-річчя Словацького національного повстання чехословацькі друзі чомусь запросили лише одного командира. Та він розумів їх — справжні прізвища його побратимів були їм невідомі.
Коли поїзд зупинився в Братіславі, пасажир вийшов з вагона. В руці тримав невеликий чемодан. Назустріч прямували незнайомі люди.
— Наш соудруг Морський? — вдивляючись в обличчя, звернувся до нього вже літній, але стрункий чоловік.
— Так, я Морський. — тільки й встиг відповісти, бо відразу ж опинився в міцних обіймах Францішека Паловскі, Юзефа Ямришка, Яна Мндло. Рудольфа Ключаря, Юзефа Гойча, Ніки Шичановскі. Юзефа Поличі та інших бойових друзів, які прийшли зустрічати свого командира.
На радощах довго тиснули один одного в обіймах, дивувалися з перемін: той потовстів, той постарів і полисів чи посивів. Та це й закономірно — минуло понад тридцять років відтоді, як розлучилися…
І ось вони знову разом. їхній радості, розмовам, здається, не буде краю. Тільки й чути: «А пам’ятаєш, товаришу командир?..». «А знаєш, Михайле Петровичу?..» Спогади повертали у вогненні роки. Лише на мить обривалася розмова й залягала мовчанка, коли хтось називав загиблих чи вже померлих друзів.
— А де тепер наш комісар Григор’єв, начальник штабу Бобров, капітан Олевський? — запитав Морського колишній розвідник загону, а нині співробітник органів безпеки Словацької Республіки Павло Копачек.
— А як там командири підрозділів Кисловський, Арпінський, Володчанка, Пінахоц, Папуленко, Ларіонов, Новиков? — цікавились інші.
— Після війни повернулися до своїх мирних професій, роз’їхались по всіх усюдах нашої Батьківщини. Тепер їх знову знають під справжніми іменам й прізвищами. Адже багато хто у ворожому тилу змушений був працювати під псевдом…
Навивались спогади, щирі й задушевні. Про небезпечні походи, бої з гітлерівцями, розвідувальну, і диверсійну роботу… І імена бойових побратимів. Тих з ким ділили всі труднощі й радості, з ким пліч-о-пліч виборювали довгождану Перемогу.
Згадали всіх. Нікого не забули, бо всіх цікавило, як склалася доля кожного після війни.
І знову — імена, імена… Звичайно, першим згадали комісара Григор’єва. Морський враз посумнів:
— Немає уже Григор’єва — помер. Це був Григорій Миколайович Ільїн. Народився і виріс у невеликому російському місті Кірсанові неподалік Тамбова. Вихованець — син полку кавалерійської дивізії. Командир взводу особливого корпусу залізничних військ, а з 1933-го — співробітник органів державної безпеки. З самого початку війни став розвідником у тилу гітлерівців. Комуніст-чекіст Ільїн мав чуйне, великої людяності серце. Так і говорили про нього в загоні: «Наш комісар, людина натуральної справедливості». І був таким аж до останніх днів свого життя.
Начальник штабу, якого в загоні знали як Костю Боброва — Кузьма Захарович Бабич, проживає в Києві. Такий і досі, яким його знали: скромний, чуйний, великий правдолюб. Щоранку від нового високого будинку на розі бульвару Верховної Ради до станції метро «Комсомольська» йдуть троє чоловіків і дві жінки. То родина Бабичів — батько, мати, двоє синів і невістка — поспішають на славнозвісний завод «Арсенал» імені Леніна, де вони працюють. Третій син трудиться на іншому заводі.