Рауль вважав, що було б чудово, якби Пайчер одержав-таки половину того капіталу. Тоді він зробить усе, щоб про подібний злочин ніхто ніколи не довідався.
Так розвідник став Раулем Шлезінгером, власником великого маєтку, яке через рік, за порадою Пайчера, продав і переїхав на постійне мешкання до Берліна. А незабаром одружився з дочкою Пайчера і жив у його сім’ї.
Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, Пайчер, що вже став штандартенфюрером СС і шефом управління та спеціального відділу — «Зондерштабу-Р» в Берліні, запропонував Раулю йти працювати під його керівництвом.
У ПОШУКАХ КРЕМЕНЯ
Особливих причин веселитись у гітлерівців не було. Та за традицією у вільний від служби час співробітники «Зондерштабу-Р» та інших таємних відомств збавляли годину — другу за кухлем баварського пива в прокуреній «бірштубе», де можна було в невимушеній обстановці обмінятись враженнями про події на фронтах. Для Шлезінгера такі зустрічі стали чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами».
Заходила мова й про Словаччину, де вже не раз доводилось бувати з особливими завданнями співробітникам другого відділу. Політична ситуація там дедалі ускладнювалась. Це примушувало абвер, СД та інші розвідувальні органи рейху тримати на гарячому місці численні штати розвідників, контррозвідників, таємної та звичайної поліції. З усього було видно: «східний район» от-от стане ареною важливих подій. Це підтверджувалось також інформацією, яка таємними каналами надходила із Словаччини до управління штандартенфюрера СС Пайчера.
Ознайомившись з новими донесеннями з головного міста[5] так званої Словацької держави, шеф управління і «Зондерштабу-Р» викликав до себе Шлезінгера.
— Ось що, Раулю, — сказав штандартенфюрер, — готуй чемодани. Є дозвіл на твою поїздку до Словаччини. Гадаю, проти цього заперечувати не станеш. Перед тобою відкриваються неабиякі можливості…
— Я солдат фюрера, — виструнчився обер-лейтенант, — і готовий виконати будь-який наказ!
— Це добре, — схвально кивнув головою шеф. — Але не забувай: ти не лише солдат фюрера, а й розвідник. Крім основної роботи по лінії «Зондерштабу-Р», виконуватимеш і мої особисті доручення. В чому вони полягають — поговоримо перед від’їздом. А тепер займемося іншими питаннями. Я доручив тобі підібрати й підготувати агента для засилки в Харків. Що можеш доповісти з цього приводу?
— Намітив об’єкт для вербування, та з цим полоненим треба ще попрацювати. Хочу переселити його з карлхорстського табору в інше місце.
— Гаразд, я зв’яжуся з комендантом табору, і він видасть тобі кілька в’язнів. Але ж дивись, людина ця має бути такою, з якої можна було б зробити хорошого розвідника. Даю на підготовку додатковий час. Через два тижні доручення має бути виконане. Зрозумів?
— Так, гер штандартенфюрер!
Розмова з шефом зміцнила намір Шлезінгера негайно зустрітися з матросом. Про нього пам’ять зберегла враження як про порядну людину, патріота, хоча дотепер не міг згадати, де й коли вони зустрічались. Однак розвідник сподівався: потрапивши на Батьківщину в ролі фашистського агента, матрос напевне з’явиться з повинною і чесно розповість про все органам державної безпеки.
Перед відправкою в радянський тил одержить інформацію, з якої в Центрі здогадаються, від чийого імені він діє. Одним словом, матрос, сам того не знаючи, допоможе йому. Якщо розрахунок справдиться, то новий зв’язковий шукатиме «Сокола» уже в Словаччині.
Наступного ранку обер-лейтенант поїхав до карлхорстського табору.
Погода знову зіпсувалася. З неба сіялась дрібна мжичка, землю встеляв туман. На сторожових вишках ледь бовваніли постаті вартових. Охоронники в чорних клейончатих плащах ліниво походжали з вівчарками вздовж огорожі з колючого дроту.
Коли у двір вивели військовополонених для ранкової перевірки, наглядачі попідтягували поводки вівчарок. Пролунала команда «Шикуйсь!» і з невеликого цегляного будинку вийшли двоє: начальник табору майор Зеем, якого за злість і підступність тут охрестили «змієм», і якийсь молодий обер-лейтенант. Вони мовчки стали обходити ряди бранців. Невдовзі гість зупинився біля русявого, худого полоненого в потертому флотському бушлаті. Той раптом зблід. «Здається не він, хоч і схожий, — міркував обер-лейтенант. — Треба перевірити».
— Guten tag! — привітався Шлезінгер по-німецькому й торкнув полоненого рукою за плече.
Цей жест мав особливе значення — коли до в’язня звертався хтось із службових осіб, охорона негайно його відокремлювала. Серед бранців не було більше схожих на того матроса, однак, маскуючи свій намір, обер-лейтенант ще двічі вітався та клав руку на плечі полонених.