Криворученко здригнувся, поставив склянку на столик.
Обер-лейтенант уважно розглядав полоненого. Бліде симпатичне обличчя, великі голубі очі. Саме таким він бачив Сашка ще на тих зборах, коли комсомольці цеху обрали його своїм ватажком.
— А ти не з полохливих, — порушив мовчанку обер-лейтенант. — Не кожен за подібних обставин зважиться на таке. В нас за найменшу провину карають на місці.
— За склянку води? — уточнив матрос.
— За те, що було в Карлхорсті, — пояснив офіцер ї втупив погляд у співрозмовника. — Ти мав зв’язок з партійним або комсомольським підпіллям у таборі?
— Хоч поріжте мене на шматки, товаришів все одно не видам, — з викликом відповів бранець.
— Заспокойся. Від тебе цього не вимагаю. І все ж, може, поясниш, як зважився на фермі підняти руку на арійця?
— Небагато важить життя полоненого матроса…
— Справді, «улов» був би невеликий, — посміхнувся обер-лейтенант. — Ти здатний на більше. Повір у мою щирість, я хочу визволити тебе з неволі.
— Для чого?
— Я можу зробити так, що ти знову станеш людиною, м’яко спатимеш, смачно їстимеш, досхочу питимеш. Не тільки воду, а й пиво. Німецьке пиво. Але спершу треба переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, ким до війни був, як потрапив у табір.
Матрос нахмурив брови, його блакитні очі немов закрижаніли. Шлезінгер відступив кілька кроків назад, потім перегнувся через стіл і натиснув кнопку виклику. На порозі з’явився солдат.
— Перукаря до мене.
— Яволь! — клацнув закаблуками охоронець.
Обер-лейтенант знову глянув на полоненого:
— Ну, розповідай про себе.
Хвилину повагавшись, Олександр став викладати своє минуле цілком правдиво, бо воно могло бути відоме абверівцям з обставин, за яких потрапив до концтабору, та з фронтового документа. Однак приховав приналежність до комсомолу. Обер-лейтенант, здавалося, повірив. Коли мова зайшла про Харків, вигукнув:
— О, я добре знаю твоє рідне місто! Там мені довелось бувати ще в сорок другому. Багатий край, і люди у вас ділові, роботящі…
У двері постукали, до кабінету зайшов перукар.
— Зробіть цього пана молодим, — жартома кинув Шлезінгер, вказуючи на полоненого.
Олександр присів, відгорнув комір бушлата. За кілька хвилин він був пострижений, поголений. І справді, наче помолодшав, Перукар зібрав інструменти і мовчки вийшов. Обер-лейтенант відклав набік «справу», посміхнувся:
— Тепер ти схожий на людину, Криворученко.
Він не зводив погляду з полоненого, прокручуючи в пам’яті стрічку минулого: Харків, завод, комсомольські справи… «Чудово! — вирішив нарешті. — Здається, Олександр мене не пригадує».
Насправді ж було інакше. Матрос як тільки міг приховував, що пам’ятає Розе. Колись знав його як щирого хлопця, комсомольця, патріота. Не міг збагнути, чому той став на шлях зради, служить нацистам. Розумів лише одне: від таких перевертнів можна всього сподіватися.
Полонений підвів голову, глузливо запитав:
— Скажіть-но, добродію, чим я заслужив вашої ласки?
— А ти не поспішай з висновками. Камери-одиночки ось тут, поряд, — відрубав Шлезінгер і знову перейшов на дружній тон: — Сподобався ти мені своєю сміливістю, тож хочу допомогти, підказати рятівний шлях. Звідси є лише дві стежки: в життя або в небуття. Раджу обрати першу. Трапиться нагода побувати в Харкові, провідати рідних. Треба тільки виробити іншу лінію поведінки. Тоді ми відправимо тебе на Україну з відповідним дорученням. Воно не з важких, але потребує, як би точніше висловитись… Ну, кмітливості. Часу на роздуми в тебе обмаль. Прогавиш момент — підеш тією, другою стежкою.
— Краще відправте мене в небуття, — звівся на ноги полонений. — Зрадником Батьківщини я не стану.
Запанувала насторожена тиша. Лише десь за вікном лунав похідний марш. Але й він скоро замовк.
— Он який ти швидкий. Все уже й вирішив, — кинув з докором Шлезінгер. — Хочеш жити, це я знаю, та умови мої відкидаєш. Не квапся відмовлятись. Зваж, за логікою здорового глузду з такою пропозицією я не повинен був би звертатись саме до тебе — матроса, який навіть не приховує ненависті до німців. Де гарантія, що ти, потрапивши до Харкова, не зробиш якоїсь дурниці? Як бачиш, я теж ризикую. Чого домагаюся від тебе? Щоб врахував наші та свої власні інтереси. А там буде видно. Для таких, як ти, краще загинути в боротьбі, ніж тут, за гратами, або за колючим дротом концтабору. Подумай, добре подумай про це. Даю тобі ніч. Більше не можу.