1. Главная
  2. Книги
  3. Украинка Леся
  4. Поеми
  5. Страница 7
Выбрать главу
Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiв Бунтiвничих не по­ки­не, То в тюр­му йо­го за­ки­ну, Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!"
Знову слу­ги по­да­ли­ся До убо­гої ха­ти­ни I, пiд­хо­дя­чи, по­чу­ли Тихий бренькiт ман­до­лi­ни.
У вiк­но зир­ну­ли слу­ги, Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,, Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка, Мов якась таємна ра­да!
Утомивсь по­ет вiд пра­цi, Третiй день ле­жить в не­ду­зi, Слухачi нав­ко­ло нього Посхиляли чо­ла в ту­зi.
А по­ет усе то грає, То щось пи­ше на па­пе­рi Й роз­дає пи­сан­ня лю­дям, - Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi.
Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти, I по­ет один зос­тав­ся, Подививсь на слуг спо­кiй­но, Гордовито при­вi­тав­ся.
Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зи Слухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся. А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги, Так до них вiн обiз­вав­ся:
"Ви ска­жiть свой­ому па­ну, Що го­то­вий я в до­ро­гу, Тiльки хай ве­лить прис­ла­ти Слуг ще двох вам на пiд­мо­гу.
На зап­ро­си­ни лас­ка­вi Я не мо­жу встать з пос­те­лi, Вам нес­ти ме­не прий­деться Аж до но­вої осе­лi.
Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, - Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.
I мо­го пруд­ко­го сло­ва Не зат­ри­має тем­ни­ця, Полетить во­но по свi­тi, Наче тая вiльна пти­ця.
З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цi Гiркий жаль i тяж­ка ту­га, I то­дi пот­рiй­на ста­не I страш­на йо­го по­ту­га.
I по­ет вiд сво­го лю­ду Не по­чує слiв до­га­ни В день сум­ний, ко­ли на нього Накладатимуть кай­да­ни!"
Так до­вi­ку у тем­ни­цi Довелось по­ету жи­ти, За тю­рем­ний спiв вiн му­сив Головою на­ло­жи­ти.
Та зос­та­ли­ся на свi­тi Молодi йо­го на­щад­ки, Що взя­ли со­бi у спа­док Всi пiс­нi йо­го, всi гад­ки.
Здiйнялось повс­тан­ня в краю, I Бер­тольда вби­ли лю­де, Та й га­да­ли, що в країнi Бiльш не­во­лi вже не бу­де.
Та зос­тав­ся по Бер­тольду Молодий йо­го на­ща­док, I пи­ху йо­го, й маєтки Вiн заб­рав со­бi у спа­док.
I те­пер на­щад­ки графськi Тюрми мiц­нiї бу­ду­ють, А по­ето­вi на­щад­ки Слово гост­реє гар­ту­ють.
Проти дi­ла со­ром­но­го Виступає сло­во пра­ве - Ох, страш­не оте зма­ган­ня, Хоч во­но i не кри­ва­ве!
А ко­ли вiй­на скiн­читься Того дi­ла й то­го сло­ва, То скiн­читься дав­ня каз­ка, А нас­та­не прав­да но­ва.

1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)
1
Коло річки, у садочку Маленька хатина, – У хатині чорнобрива Молода дівчина.
Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить.
Тож виходить сама з хати У ясную нічку, – А тим часом козаченько Перепливе річку,
Як приверне к бережечку, Човничок прив’яже, – Уклониться дівчиноньці, «Добривечір» скаже.
По садочку собі ходять, За руки візьмуться, Розмовляють та радяться, Коли поберуться.
«Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже?» – «Уосени, козаченьку, Як бог нам поможе!..»
У коханій розмовоньці Швидко ніч проходить, Блідне місяць, гаснуть зорі, І сонечко сходить…
Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце; Стиснув ручку, махнув веслом: «Прощай, Ксеню, серце!»
2
Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає. Вже старостоньки скрізь походжають, Ксенину ж хату вони минають.
Йдуть до сусіда в новую хату, – Сватають в його дочку багату!.. Чує Оксеня смутну новину, – Що свата милий іншу дівчину;
Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… Наче байдужа дівчина ходить, – Вийде ж в садочок та й сльози ронить.
Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! В журбі та в тузі тиждень минає, По селу ж ходить та «молодая»,
У кожду хату вона вступає, На дівич-вечір дружок збирає, І до Оксені заходить в хату, – Тож на весілля її прохати:
«Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко!» – «Не можу, серце!.. я б і радніша; За дружку в тебе хай стане інша».
«Отак, сестрице! отак мовляєш! Певне, мене ти більш не кохаєш!» – «Не гнівайсь, серце, за мої речі… Прийду сьогодні на дівич-вечір!
Тебе, сестрице, я не забуду, – За старшу дружку у тебе буду».
(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже. Вдасть перед милим, що їй байдуже). Йде молодая весела з хати, – Смутна Оксеня випроводжати…
3
У суботу в молодої Та великий збір, То ж сходяться подруженьки До неї у двір.
За столом вже молодая Сіла на посад, На лавочках всі дружечки Посідали вряд.
Старша дружка жалібної Почина співать, – Виспівує і на очах Слізоньки тремтять.
«Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..»
«Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора молоденькій Та гіллячко звить!»
І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема.
Старша дружка по барвінок Додому піде, Бо кращого барвіночку Немає ніде.
Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую Пісеньку співа, За сльозами ледве може Вимовлять слова:
«Барвіночку мій хрещатий, Зелений, дрібний, Ой, я ж тебе викохала, Хороший, рясний!
Я ж садила, поливала Тебе навесні, Я ж думала, на віночок Здасися мені!
Здався тепер, барвіночку, Не мені, другій, – Бодай би зсох, бодай зов’яв, Барвіночку мій!..»
Тож нарвала барвіночку, Віночок звила, Походила по садочку, Над річку пішла.
~ 7 ~