Я б тобі пісню приніс, якщо можна.
Мамо, до тебе немає дороги...
(«Мамо, я хочу поговорити з вами»)
Серед них — добірка пейзажної лірики («Од явора снується довга тінь...», «Важкі вітри не випили роси...», «Лугів осінніх теплі голоси...» та ін.); тут знову до поета повертається його дивовижне вміння по-свойому побачити і змалювати живу красу навколишнього світу.
Серед них —поезії любовні, можливо, вперше такі щемливо ніжні, такі безпосередні у вияві чуття («Ти забрала все в своїм початку...», «Глянь: піднімаються грози сині...», «Я люблю твої очі у мрії...», «Взялися медом золоті лелітки...», «Замело, завіяло стежки...», «Ні, ні, цього
я людям не повім...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...»)
60-ті роки — час інтенсивного розвитку таланту Андрія Малишка. Протягом десятиліття ним було створено вісім поетичних книжок — «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» і «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Вихід кожної з них сприймався як подія літературного життя, кожна з них відзначалася оригінальністю і новизною змісту, поетичної образності, віршових форм. Але сьогодні, із значної вже часової відстані, ясно видно, що всі разом вони становлять ідейно-художню цілість, об’єднуються новим, сучасним, що почав формуватися в середині нашого-століття, поглядом на світ, сучасним розумінням сенсу буття людини і людства.
Однією з примітних особливостей творчості Малишка тих років якраз і є те, що в ній відбилося зародження тих глибинних процесів у суспільній свідомості, які сьогодні створили фундамент нового політичного мислення. Адже саме тоді людство, отримавши термоядерну зброю, вперше зіткнулося із загрозою самознищення. Саме тоді фізики Б. Рассел і А. Ейнштейн виступили з маніфестом, у якому закликали народи планети назавжди відмовитись од війн, бо в сучасних умовах війна неодмінно обернеться загибеллю людства, людської цивілізації.
У збірці «Прозорість» вміщено вірш «Прохання», твір, що його можна віднести до поширеного сьогодні в світовій літературі жанру антиутопії. Це створена уявою поета картина спорожнілої після вибуху ядерної бомби землі, зовсім безлюдного міста, де трагічно безглуздими виглядають умебльовані квартири, недоїдений хліб на столі, недописана книга; чорні більма вітрин, сині плями тролейбусів, а над усім простерлася неприродна тиша, яку порушує тільки гупання яблук у вмираючих садах і гудіння бджіл, які «лапками креслять отруйні сліди»...
Тема ядерної загрози різними аспектами проходить, і в інших віршах. Найхарактернішим для поета є підхід да неї у поезії «Нива», де силі вбивчого атома протиставлена сила вічної природи, засіяної людьми ииви. Ремінісценції з Шевченка наповнені сучасним змістом:
Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою,
Радуйся, ниво моя, не покрита Чоридю атомною грозою.
(«Радуйся, ниво моя...»)
Ядерна загроза — породження середини двадцятого віку, але цей вік не повинен стати вбивцею, треба все зробити, щоб «не зловісним пожаром, не криком біди і не клекотом бою у ніч розіп’яту» стукав він людям у двері. Його вища, гуманістична мета — труд на благо людства («іди поміж люди, ставай на роботу, і чоло не втирай від солоного поту», «приходь орачем, наш двадцятий вік!»). Звертання поета, до двадцятого віку, особливо часті в збірці «Синій літопис», попри все — оптимістичні; в них віра в безсмертя людства:
Всі кажуть: кривавий двадцятий вік.
Всі кажуть: жорстокий двадцятий вік.
І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану І гойдає мільйони колисок,
Щоб дітей не збудити
(«Всі кажуть: кривавий двадцятий вік...»)
Планетарне мислення, що було характерне для значної частини нашої поезії 60-х років і втілювалося, як правило, в образи гіпертрофо-вані (явище «космізму»), у Малишка знаходить дещо інший вияв: властива поету конкретність уявлень набуває іншої якості узагальнення, особливої метафоричності. Так, планета Земля, позбуваючись певної понятійної абстрактності, уявляється поетові як спільний дім людей, як щось близьке людям, освоєне ними, як рідна домівка. З’являються образи, мета яких — зблизити космічне й побутове, абстрактне і конкретне. Цоет дедалі глибше усвідомлює, що любов до отчого дому, яка
з першопочатку одухотворює людину, формує в ній почуття патріотизму, не може й не повинна в наш вік замикатися сама на собі і тим більше ставати перепоною в служінні людству і прогресу. Це — ідея часу, яку чутливо вловлює Малишко: