Не забувай за отчий свій поріг,
Але й кермуй політ за обрії незнані —
І мислі і часу закони невблаганні Неси в будучину, на плетиво доріг.
(«Не забувай за отчий свій поріг»)
Поезію Малишка пронизує віра в силу творчої мислі, що прокладає людству шлях у майбутнє. «Матерії і людства творчий дур>—-це те, що рухає історію, створює цінності цивілізації, культури. Цим неспокійним духом творчості, енергією прогностичного мислення володів Ленін (цикл «Рядки про Леніна»), він тому й зумів повести за собою людей, прилучити до історичної революційної діяльності багатомільйонні маси народу, часткою якого відчуває себе поет.
Дух людської творчості високої,
Дух людської дворчості тривожної,
Я ловлю тебе в своїм неспокої,—
пише Малишко, і це не просто вдала метафора: поет у ці роки істотно коригує своє художницьке кредо, підвищуючи вимогливість до слова. Якщо у давні часи він вважав за Можливе обминати «глухі стежини», щоб нести людям тільки радісну пісню про щастя, то тепер він вбачає мету творчості в іншому: він прагне правди, повної правди — для себе і для людей. Тепер його не лякає «жорстокість правди на землі», бо «мАйстрові без неї краще вмерти». Тому він просить судьбу не обійти його ні турботою, ні «чорною жаротою», ні слізьми, ні «жалощами-бо-лями» — він жадає реальної причетності до судьби народу («Судьба моя, не обійди...»). Поет, можливо, вперше підноситься до справжньої, самокритичності, оглядаючись на сповідувані раніше творчі настанови. Досі зроблене видається йому лише чернеткою,— для нової творчості треба «шукати нові критерії». Це почуття невдоволення собою, неспокою («з собою самим не в злагоді я») послідовно проходить тсрізь Малишкову поезію 60-х років. Бо тепер він знає, що поезія —не тільки «діло совісне», вона вимагає від людини виснажливої роботи чуття і мислі, граничного напруження всіх душевних сил. На своєму досвіді, на досвіді свого покоління він переконався, що
Лише немногі з тисячних писань,
Із нервів роджені, у лютій муці,
Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,—
Пекучі й строгі в мудрості своїй,
Живуть з людьми.
(«Ого, братки, понаписали книг...»)
не повинен знищити, поглинути собою природу, вона є багатство не тільки матеріальне, а й духовне, вона пробуджує в людині естетичне чуття. Без постійного спілкування з нею «на серце ляже глухота».
Пейзажі в ліриці Малишка тепер особливо одухотворені, суголосні найтоншим порухам людської чуттєвості. Цікаве спостереження над поетикою цих віршів зробив Л. Коваленко. «У пізніх книгах Малишка пейзаж набирає нових, істотно відмінних функцій,— відзначає він.— Ліричний герой тут живе не поруч з картинами природи, він є органічною часткою її, ніби розчиняється в ній, починає навіть.говорити від її імені»3.
Любов до природи була одним з найсилыііших почуттів поета. Незадовго до смерті він писав:
Беру до серця землю всю, як Є,'—•
Блават і черлінь, злото і кармін,
Гармонію від сутінку й світанку,
Бузкове майво й пурпуру стожар,
Що радує людину, звіра й птицю,
Та не забути б пахощі її Від кореня землі, сльози і неба,
Та ще вловити потаємний звук,
Коли вона шепочеться з камінням І хилиться в завіддях снігових,
Але ж цвіте і не вмирає зроду...
Помер Андрій Самійлович Малишко 17 лютого 1971) р. Він залишив не тільки непересічні поетичні твори; в його спадщині — художні переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, оперні лібретто тощо. Він мав багатогранний талант, який розкрився повно й щедро.
І хоч його творчий шлях проліг через перегони складної і суперечливої доби,— він беріг вірність отому давньому материному заповітові, прагнув залишитися мудрим і мужнім. Без Малишкової лісні, натхненної і суголосної своїй добі, неповною була б картина розвитку україн* ської радянської поезії.
О. В. ШПИЛЬОВА
ПОЕТИЧНІ
ТВОРИ
ІЗ ЗБІРОК «ДРУЖБА», 1935 р. «БАТЬКІВЩИНА», 1936 р.
БРОНЕПОЇЗД
Пісня рветься перед боєм В зимову холодну пору.
Ходить три дні бронепоїзд1 Біля Дарницького2 бору. Бронепоїзду до міста Вже пробитись неспромога, Бронепоїзду на відступ — Розворочена дорога!