Та не взять матросів з бою,
В ніч обстріляну, сувору,
Не здається бронепоїзд Біля Дарницького бору!
Тільки першому матросу Заливає очі з поту,
Тільки другому матросу Вже не стати на роботу.
Кулемет не націляти З амбразури серед бою,
Не метнуть йому гранати П’ятижильною рукою.
Бо вона смертельно висне.
Не підкорена відроду.
І не зводить третій пісню, Перевірену з походу.
А молодшим спать не можна, Брови зведені в заломі;
Ніч холодна, ніч тривожна,
Руки стиснуті в утомі.
А молодпіі стали строєм,
Каже перший, каже й другий:
— Стань же, куле, нам сестрою, За найкращу будь подругу!
Ти лети, лети, співуча,
Як злітає бистрий сокіл,
Понад ріки, там, де туча,
Понад, урвища глибокі.
Ти до ІДорсового полку3 Пронеси матроські вісті,
Там, де Димер, Семиполки, Там, де славні комуністи.
Але пізньою порою йдуть петлюрівці в обході, Все ж не взяти їм героїв У звитяжному поході! Командир зіходить з вишки, Дума думу сумовиту:
— Принесіть, матроси, лишки Бойового динаміту.
...Як зривали паровоза,
Як зривали власне серце,— Вдарили чотири грози Від землі до туч у день цей! Впали вибухи імлисті,
Як важкі чотири бурі. Умирали комуністи За робочих диктатуру. Густолиста яворина Хилить віти аж на воду, Виглядає мати сина З більшовицького походу. Питай, мати, вітру в полі, Весняних дощів із грому:
Чи лужком на вольній волі Не вертає син додому?
Віт не зводить яворина Біля заводів-потоків,
Не побачить мати сина І за п’ять, за десять років... Не плач, мати, не плач, мати, Не журись, дівчино мила. Рвуться Щорсові гранати, Сходить слава з-над могилиі Бойове злітає сонце,
Йдуть броньовики до міста,
І ведуть їх комсомольці — Кочегари, машиністи.
Яблуні підносять жмені Неприхованого плодуі
йдуть дівчата біля мене,
Як голубки біля броду. Мати з нами. В літо, в осінь З трав спада важка росина, Золоті воркують сосни Над землею її сина.
ЗАСПІВ ПРО БОЖЕНКА
Зашуміли дві тополі,
За ярами вітер зник.
Пролягла доріжка в полі, Світить місяць-молодик. Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита Б’ють дорогу степову. Рано-вранці пораненьку — Може б, пісню молоду?
Що ж ти хмуришся, Боженку? 1 Що ж подався на виду?
Ані в Смілі, ні в Таращі,
Ні в боях усіх доріг
Ти не блід, Боженку. Нащо ж,
Нам на горе, занеміг?
День устав на люту муку,
Кінь травицю примина.
Не зведе Боженко руку,
Не знаходить стремена.
Ти б не пив студену воду,
Де ворожа лють сліпа Після кожного походу Все отруту підсипа.
То злоба ворожа круто На гарячі йде діла.
Тричі проклята отрута,
Ти до горя довела!
А надвечір у дорозі —
Цокіт кованих копйт.
— Встань, Боженку, на порозі, Стрінь гостей біля воріт!
Не вітри грудьми в розгоні Прилягли до шпоришів —
зо
Вороні виносять коні Бойових товаришів.
В коней порвані вудила,
В друзів сльози, біль і жаль, їх судьба в світах водила,
А зустрілась їм печаль. Квітне вечір синім цвітом, Припадає до лиця, Побратими йдуть з привітом, Щорс цілує, як отця.
І в похмурому світанку Встав Боженко на виду:
— Бачу друзів наостанку, Від отрути упаду... Поховайте, щоб могила Не заглохла в лободі,
Щоб дорога не пилила В дальні літа молоді.
Щоб в жалі хилились бурі,
І Дніпро, й Десна, й Дністер, Розправляйте брови хмурі, Не журіться, що помер! —
Та й замовк.
І ходить згадка,
Де могили світла тінь,
Для майбутнього нащадка, Для грядущих поколінь.
І тепер щодня й щороку Знають внуки й матері,
Як могилу ту глибоку Розривали на зорі2.
Грізним листом зашуміли Тополинії сади —
І його могутнє тіло Волокли у три сліди, Шматували...
В ріднім краю, Як малим, у давнину,