Так рано тобі довелося Навіки спочити в землі.
І стомлене серце не стука,
І голос не кличе в бої,
На груди положено руки, Натруджені руки твої.
Смагляві, налиті, робочі,
Людей піднімали вони,
В сибірські у каторжні ночі Зривали важкі кайдани. .
Не мліли, не гнулись ні разу, Ніколи, ніде на віку —
На сніжних вершинах Кавказу, На зоряних вишках Баку.
Ті руки знамена єдині,
Як сонце, несли на мечах У грізних степах України,
В царицинських темних ночах.
Затиснуто губи суворо,
Спокійне високе чоло,
Велике, незміряне горе На груди народу лягло.
І горе те в пісні у мене Тріпочеться болем своїм...
Ти чуєш, як віють знамена Над прахом безсмертним твоїм!
Безсмертним по крові і плоті Пошану народ віддає,
Ти чуєщ: гудуть самольоти,
І в кожному — серце твоє!
Велике, гаряче,- огнисте, Зігріло підхмарні краї,
Ти чуєш: ідуть трактористи Як діти любимі твої!
За ними на східнім просторі Танкісти гримлять по землі, Ти чуєш: на синьому морі Співають твої кораблі...
Не можеш ти вийти із бою, Віддати землі свою кров... Як наше безсмертя, з тобою І слава, і труд, і любов.
УЧИТЕЛЬ
Під літнім широченним небокраєм Мене стрічають друзі і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає, Пахучим хлібом, яблуками в домі. Навік ту дружбу, чесну і єдину,
Не розіб’є огонь у громовину.
Жнива, обжинки, гомонить Славута, Ми сядем в круг над рідною рікою,
І світла чарка, сріблом перекута, Обійде круг в розмові, в супокої. Батьки згадають бойовії рубки, Дівчата заворкують, як голубки.
Будь славен, день багатого врожаю, Прозоре небо, підіймайся вище!
Як дід Охрім, інспектор, виходжає, Про молотьбу згада на токовищі, Згадає случай дівчина Ганнуся, Смішне — переказати не беруся.
А ти, що заглядівсь на чорноброву, Славетний конюх, що задумав мрійно? Чому не вкинеш слова у розмову,
Вона була б жвавішою подвійно.
— Та що казать? Хороші в мене коні,
Там, як то кажуть, грають на припоні.
І він сміється. Дуб схиляє віти,
Любиме дерево мого народу,
Ще сотні літ гіллям йому шуміти,
Глядіть любов і віять прохолоду,
Було від куль побите його віття,
Він щастя зрить, забувши лихоліття.
Повз яворину, теж, мабуть, столітку,
Де над водою сквітло надвечір’я,
В брилі широкім, сплетенім улітку,
Іде учитель на круте узгір’я,
Трохим Іванович іде, не перемріє,
Вітається і пізнає:— Андрію!
Школярських днів нам не забуть ніколи, Не проказати їх, не проспівати,
Як бігали з торбинками до школи У грізний рік,„у славний рік двадцятий. Забувши сміх, і примовки, і жарти,
Ми слухали, схилившися на парти.
Трохим Іванович звіряв писання,
Знання Шевченка, множення таблицю,
А за вікном підводилось світання,
Нового світу блиски громовиці,
До заходу котилась темна туча,
І їхали будьоннівці до Збруча.
Осіннім дням ішла зима на зміну,
Морози кріпшали несамовито,
І ми несли до школи по поліну —
Учителю кімнатку протопити.
Трохим Іванович, над нашою рікою Я все скажу і серце заспокою.
В руках тремтіли древні окуляри,
Сльоза в очах стояла, то ще лихо!
А ви — «Ой наступає чорна хмара»— Любиму пісеньку співали тихо.
І нас приймали часто по дозвіллю,
Всі чай пили, без хліба, але з сіллю,
Мовляв, усе як треба. Преспокійно Ви ставили відмітки нам і дати.
Пройшли літа і гаряче, І мрійно,
І я не хочу в спогадах витати,
Бо часто, хто в піснях не має вдачі, Береться славить дні свої дитячі.
І тиха осінь, мрійна, яснолиста,
Несла в серця надію і тривогу,
Як ми пішли учитися до міста І вчитель нас проводив на дорогу, Потиснув кожному смагляву руку:
— Учіться ж добре! — мовив на розлуку.
І ми пішли, палкі, веселозорі,
За нами сонце і тривожні хмари А він стояв на синьому просторі І вслід зорив крізь древні окуляри.