Хоч кожен з нас пройшов доріг немало, «Учіться ж добре!» в душу нам запало.
І ми послухали, і ми учились,
Цю істину взяли собі навіки,
Щоб нам життя оберігали крила,
Всю землю, молоду і яснолику,
Щоб наш учитель щастя мав доволі І діти вільно дихали у школі.
І знову йде прозора, спіла осінь,
Багрець лісів — з Чернігова до Дону,
До школи йдуть дівчатка русокосі І хлопчаки із піонерзагону,
І спірку чути жваву і завзяту;
За ними —дітлахи із патронату.
Десятикласники ізнов несуть розлуку, Десятикласниці — як зорі-зоряниці...
— Прощай, учителю! Спасибі за науку! Зросли, окріпли — полетим, як птиці.
Ми ще приїдем, стрінемось з тобою.— Великий день встає поза горою.
Поїхали за подніпрові плеса,
Учителю навіки незабутні,
І їх стрічає Харків і Одеса,
Москва простора, Ленінград могутній, їх десять друзів. Та ще будуть війни,
І п’ять із них пішло в авіаційний.
Встає погода, чиста і хороша,
Я бачу глід і чую материнку,
У надвечір’я прийде листоноша:
— Трохим Іванович, беріть новинку! —
Тож не малі пройшли вони мандрівки,
Від серця понаписані листівки.
Учитель піде тихо по діброві,
Набожнім слові перетомить очі:
— Трохим Іванович, ми живі і здорові...— І вже він не засне до полуночі.
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже:— Пишуть учні.
Ті учні в небо піднялись крилато, їх в океані обвіва моряна,
0 земле рідна, земле пребагата!
Куди я не піду, куди не гляну,
Та де б не був, де б не шукав дороги,
Я не забуду вчителя старого,
його до школи втоптану доріжку,
Дзвенить дзвінок і до роботи кличе,
1 він проносить лагідну усмішку На чесному старечому обличчі,
Вітається у класі з дітворою.
Великий день встає поза горою.
МАТИ
От тепер і мову починати,
В тебе думи і багатство слів. Посивіла невмируща мати Двох десятків дочок і синів. Молодисті темно-карі очі Підведеш, як ласку, від землі,
Руки смаглі, чесні і робочі, Півстолітні чесні мозолі!
Вийшла в поле, вставши на світанку, Нили руки, на губах смага,
Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга.
Люди, й шаблі, і зоря вишнева,
Ув обозі рівний голос твій,
І кричали молодо дерева
При великій тузі вітровій.
Ти бійцям розносила махорку, Пайкові ділила їм харчі,
Порвану латала гімнастьорку, Бинтувала рани уночі.
І не оспівать, і не згадати Ран гарячих, порох далини.
У полку тебе назвали — мати,
А бійці назвалися — сини.
Троє літ не покидала діла,
Як ішла крізь села і міста,
Тільки серед бою посивіла, Зморшки дві лягли понад уста.
А бійці приходили до хати, Шанували матері літа,
А бійці казали:— Нашу матір Навіть куля клята облітаї — Скільки рук, обпалених між бою, Ти злічила, вгору підняла, Гімнастьорки, латані тобою, Скільки людям принесли тепла!
Сходить ніч, колишуться діброви, Напливає неба синь-ріка, Затихають молоді корови,
На цідилках пара з молока.
Ти дійницю підняла на руку, Обвиса дійниця на руці, Виростають ясноокі внуки На густім і теплім молоці.
УРОЖАЙ
Я знав Хому Метелика. Бувало,
У ніч в степу чи в росянисту рань Закурить люльку, розповість немало Веселих чи суворих повідань.
Куди мені їх зміст переказати!
Він сам казав критично:—Молоді! — Бо сорок літ немовби й небагато,
А як прожити в горі та біді?
І де вже тут до казки-ласкавиці,
Як дощ січе, як упадає грім!
Напій волів із панської криниці,
Рости хліба на полі не своїм.
Колючий колос наливає сповна Зерно в зерно і вусом прикрива.
І жалко, Хомо, серцю невимовно:
Від Чорномор’я запливуть жнива.
Устануть копи, збирані щоднини, Махнеш рукою, вимовиш:— Прощай...— У тебе що? В долоні дві зернини,
На зуб надкушені, увесь твій урожай!
Та ніч ішла, великий час розплати,
І зупинявся днів коловоріт,