І хліб горів, і пломінь язикато Кричав до хмар про кров твою і піт.
Тобі минуле згадувати важко,
Тютюн посипав, розповідь не та...
А пан подох, і вицвіла ромашка,
На давнім жниві чорна блекота.
Та час кінчати. Вітер, як сопілка,
Заграв край неба спілому вівсу,
І перепел, шукавши перепілку,
З ячменю збив устояну росу.
0 мій врожаю, світла моя доля,
Візьму я колос, тихо коливну,—
Люблю твій шум і шепіт серед поля
1 серцем чую силу наливну.
У теплий вечір міддю блисне просо, Медова гречка в тиші і в цвіту,
Жита рясні, пшениця стоголоса Під небо гонить хвилю золоту.
А вдарять густо перекати грому,
Півнеба вкриє туча зокола,
Ти зашумиш, як море невідоме,
Від кореня до ніжного стебла,
Врожаю мій! А ніжні блискавиці Впадуть дощем, високим і рясним,—
І ти замреш, немов крилата птиця, Притомлена простором віковим.
Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка еяє, ніжна і проста.
У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста.
Іде серед хлібів і супокою,
Стебло погладить, гречки медоцвіт, Торкається смаглявою рукою Зерна, тугого й чистого. Привіт
Тобі, рільничий славний бригадире, Старий Метелику! Ідуть літа,
Врожаєм спіють думи наші щирі, Встає любов і гине суєта
Про хліб насущний. За налив зернини, За пшениці дорідної краси —
Ти кров свою загубиш до краплини, Але землі ції не віддаси! —
Колгоспної, хорошої, ясної,
Де хліб налився й пересох кукіль.
Ну, що ж, Хома Микитович, з тобою Нам ще не раз водити хліб і сіль.
Ще скільки мрій і скільки того діла, Шумлять хліба, і простір, і вода.
А він іде, високий, посивілий,
На схід, на захід — поле огляда.
Я тільки вгледжу золото врожаю, Пшеничний колос і жита як дим, Завжди Хому Метелика згадаю Сердечним словом, тихим і незлим.
ПЕЙЗАЖ
Тихі води дніпрові Я стрічав у дорозі, Сині хмари, діброви, Спілі ранки та грози.
...Піднімаються збиті Дерева після грому, Соком груди налиті Дубняку молодому.
І рвонулися^ трави, Яровисті на диво: Подивився направо, Подивися наліво!
Там береза висока Зводить голову тихо,
Ліс обмірює оком Сизокрила дроздиха.
А поїду я рано У дніпрові заплавці,
Там і хвилі, й тумани,
І дівчата-любавці.
Плеще риба плодюча, Обважнівши ікрою,
Сом поважний, як туча, Спину вигнув горою.
Як піду я до лугу,
До просторів озерних,
До хорошого друга —
До гарячого зерна.
Ти, хмарино у небі,
Ти, сестрице срібляста,
Ти скажи,— біля тебе Не проходило щастя?
І весела ромашка Поклонилася з поля: Показати неважко,
Де проходила доля.
І рвонулися трави, Яровисті на диво: Подивися направо, Подивися наліво!
...За ліском придніпровим Хлопцям ночі не жалко, Стопудовим уловом Загордились рибалки.
Із гарячого зерна Хліба виросли гори,
Із просторів озерних Б’є прибоями море!
Ще й береза срібляста Пахне листом і соком... Розгорнулося щастя Над простором високим,
О незміряне щастя Над простором високим!
НІДЕ НЕ МЕРКНЕ НАША СЛАВА...
Ніде не меркне наша слава,
Як цвіт і золото землі.
І тільки недруги лукаві Шиплять, отруйливі і злі.
Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги.
Цвіти, земля моя, відрадо,
І погибайте, вороги!
Немає Волги на чужині,
Немає іншого Дніпра,
А ви людей на Україні І море щастя і добра
Хотіли в ярма запродати, Пролити кров і гнати піт.
О, будь той день і час проклятий, Коли побачили ви світ!
Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги,
Цвіти, земля моя, відрадо,
І погибайте, вороги!
Немає іншого Уралу,
Другого Сходу не знайти,
А ви ж ці землі продавали,
В крові заюшені кати!
Бійці від краю і до краю На прикордонну йдуть межу,
Я краще слово добираю,
До вас, брати мої, кажу: