1 Сагайдак — Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Канонович (?—1622)—гетьман українського реєстрового козацтва.
2 П е а н ■— у давньогрецькій поезії гімн на честь Аполлона та інших богів.
Битва II.— Вперше надруковано в «Літературній газеті», 1940, 28 січня.
Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 89.
«Уставай, моє сонечко, з темного лугуПодається за вид.: Тво^ ри. В 10-ти т., т. 2, с. 93—94.
«Битва» вийшла в світ у Москві (Укрвидав ЦК КП(б)У) У 1943 р. До кеї\ крім, нових віршів, увійшли також твори, що перед дим друкувалися у книгах «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя» (дві збірки 1942 р.), «Слово о полку» (194-3).
«Червоно-вишневі зорі віщують погооісий схід...».— Вірш був написаний і надрукований ще до війни —у збірці «Жайворонки» (1940) під назвою «Сурмач».
Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 24, с. 33 (дата: 22 квітня
1940 р.) та рукописна збірка А. Малишка «Україно моя»: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 51.
Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 107.
«УКРАЇНО моя»
Збірка «Україно моя» — виходила двічі у 1942 р. Одна з них^руко* писна з ілюстраціями художника Г. Пустовойта та передмовою А. Малишка, в якій поет писав:
«Надійде той день коли батько змарнілий, сивий од горя, і наруг, і голоду, знову зустріне сина, брат обійме брата, діти отця і матір. То буде найсвятіший день України. Веселка сіятиме над Дніпром, і дівчата утруть сльози від гвалтувань і нелюдського сорому. Будемо терпіти, гинути, переносити нужду, рани, синяки, але бої попереду і той великий день попереду».
Цей примірник — дарунок музею-архіву від українського літературознавця і критика Ю. Кобилецького (1906—1987).
Вперше частина віршів зі збірки була надрукована в газеті «Література і мистецтво», 1942, 27 лютого, інша частина — в газеті «Література і мистецтво», 1942, 15 травня.
Подаємо тут повністю.
Україно моя!
І
Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,
Загасав каганець, чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.
— Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,
Люлі, люлі, засни!..— так співали братам матері.
Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може з фронту вертають солдати?
Мо’ й житам квітувать? На отаву позве сіножать?
Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.
Журавлі пролетіли: а може є вісті від брата . Із карпатських долин, з полиневих потоптаних меж?
• Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком бережком багряніли картини пожеж.
То ішла революція в сірій тужавій шинелі,
Із окопів грязьких, іспід куль, на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі.,
Хай ще німець куштує і тричі зажерливий лях!
Поминули літа. Зацвітає шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі,—
На підкрил’ї в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі,
І виходять полки на залізні й дубові мости.
І шуліки ті падають, полум’ям білим обвиті Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть порогам! На шулік вилітають орли!
Я в Дніпра запитаю:
— Скажи мені, сивий Славуто,
Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?
І Дніпро заревів:
— Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я .вічно катам не прощу.
Та й запінився дужий, і час пригадавши батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
Здраствуй, Києве любий! І каже, всміхнувшися, Київ: