— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонця з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають огні за долиною синьою неба.
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти!
II
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки,
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Ну, так пий мою кров і бери моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Має звір своє лігвище, хлопець веселий — коханку,
Мати — сина, дочку, і любов не смішна й не чудна.
, Тільки я не засну із півночі до ясного ранку і любові не чую, бо ти за полями — одна!
Я топтав кілометрів не сто і не двісті й не триста,
Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,
Он зоря вечерова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став, як німий, надивляйсь на Вкраїну свою!
Надивляйсь на Вкраїну, де сизі орли клекотіли,
Із могили високої, в димнім безмежжі доріг.
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б співом покликать,— так де ж його взять солов’я? На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить.. Догорає мій батьківський дім.
І не хочу я вітром лягати під кінські копита,
Соловейком співати на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,
Висхпу, спрагою битий, можливо впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші,
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.
IV
Вставай моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті,
Веселкою в небі, барвінком у полі; Розплатою-люттю при спаленій хаті.
Торкнусь тебе ніжно, і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом опечені очі дівочі,
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,
Сорочку стару на розстрілянім тілі.
Простіть, якщо словом кого запечалю,
Далекі мої, дорогі, помарнілі!
Далекі мої, дорогі і хороші,
Я чую ваш поклик: до кари! До кари!
Метуть і метуть зимові пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.
Свисти, не свисти, проклятуща нагайко!
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.
І тінь його віща, в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті,
Озброєні діти Залізнякові,
Ми пройдем шляхами, при стиглому житі:
При стиглому житі, при жовтій ромашці,
При синій діброві в дощі золотому,
Сухар у торбинці, вода у баклажці
І зустріч сестри біля отчого дому.
Моя Україно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті,
Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.
Он він лежить під тином, зброя злегка в крові.
І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?
Брата забили в пута, сивіє, бач, голова,
Пожитки твої хороші, радості небагаті Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.
Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,
Забрали овець і коней,— кривавий слід на траві.
І меркне зимовий вечір в далекій, сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в. дим, живі.
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом, цвіти мій веселий дім!