Выбрать главу

Але зникає погляд зірний,

Світає в сніжному саду.

0 де ти, Кюхля, друже вірний?

1 чути відгомін:— Іду...

Не розтоплю велику віру, Пройшовши ночі глибину,— Дзвенять кайдани по Сибіру,

І на бунтарському Дону Стиха відлуння. Дальнім гостем Прийшов з потойсвіт, трин-трава, Того ж самісінького зросту,

І смішно скошена брова,

Як у дитинстві, у ліцеї,

В ласкаві, чисті вечори.

Прийшов закутий над землею

Із каторжанської нори.

Бубновий туз, суворі плечі Покрито подихом хуртечі,

А за хуртечею — пурга...

І Пушкін руки простяга,

Шукає братньої.

— У полі Біда із вітром пополам,

У мене руки похололі В кайдани скуті. Як подам?

Не підніму...—

Поза Байкалом,

Поза тайги зелений плин В землі замучено немало Великих страдників. Сивин Не полічити, в страдній долі Ідуть, не падають вони,

Ти оспівай великі болі І з кров’ю куті кайдани,

Мій друже давній, друже вірний...

Але зникає погляд зірний І як, скажи, його вернуть,

У кайданах пішов у путь.

Зустріться б? В хаті небагатій Тобі тюрма і не тюрма.

А Пушкін хилиться:— Кіндратій!..— Але й Кіндратія нем,а.

Поборник праведної честі —

Біля псарів, під небеса,

На берестовім перехресті У білім савані звиса.

Ущухла буря — зла вовчиця,— Постука вранці — що за знак?

Десь краде виспілі зірниці У чисті-м полі вурдулак...4 Та вже зоря холодну воду Бере із Сороті5. Сосна Скрипить привітливо. Погода Іде, як дівчина ясна.

Край неба сходять сиві тучі.

В світанок гожий, в сніжну шир.

Не спиться Пушкіну, палючі Слова лягають на папір:

«У глибині в сибірських норах 6 Згадайте в каторзі мене,

Ваш скорбний труд у днях суворих Нащадок славний спом’яне.

І буде час — ясна свобода . Вас привітати вийде в путь І для розкутого народа Брати меча вам віддадуть!»

Схилився стомлено. А чисте Казок видіння вабить зір.

І на столі лежить огнисте Його «Послапіе в Сибір».

ПОЕТ

(Пам’яті М. Коцюбинського)

Хотілося снів, незвичайних марев,

Зелених доріг на ясній землі,

А небо вкривали обірвані хмари,

І мжичка, і мжичка, і мжичка у млі.

І що ти задумав у роки розплати,

Як проситься слово в огні розсвітань.

І що ти народу хотів би сказати В зловісну, криваву, тяжку глухомань.

Ти бачиш погроми. І плями крові,

І дзвони під небо ростуть восени,

І стогне осліплена Естерка 1 знову:

Не прийдуть ніколи забиті сини...

Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо». Все плаче дощами гірке гілля,

І ходить Маланка щоранку полями,

Зчорнівши від скрути, як мати земля.

Так серце прогіркло в поета. Доволі!

Натягнуто струни. Так бий же гнів!

Шуміла тополя у чистому полі Людською розплатою років і днів.

І серце тривожне забилося дужче.

В минуле, назад, повороту нема!

То ходить з листівками Марко Гуща,

То наймитські руки підводить Хома 2.

Та слабне поет. Вже біліє, як парус,

Поетове чоло від кривд і оман.

Гщо я скажу, як приходить старість^

Всю душу гарячу забравши у бран?

Холоне усмішка, дитяча і мила,

Перо випадає. І смерть. І все.

...Я бачу: Маланка іде до могили

І квіти з веселого саду несе. Хлюпоче зерниста пшениця яра На нашій, на мрійній твоїй землі. Як фата моргана, проходять хмари, Високі, далекі, ясні кораблі.

БАТЬКІВЩИНІ

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле,зореносице моя!

Степові засмалені дороги,

Мідь важка зеленої тайги, Дніпрельстану хвилі — за пороги, Балтики гримучі береги.

Що дороги, що високе жито Із веселим сонцем пополам.

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе нікому не віддам!

Як шумуєш чорноморським валом, Літаками в дальньому краю,

Як гримиш на сході за Байкалом — Я тебе одразу пізнаю.