Як зіходиш молодими днями, Поїздами кличеш уночі,
Де смагляві хлопці йдуть полями — Трактористи й славні сівачі.
Як тебе на голос не впізнати?
Серце, і життя моє, і кров, Найсвятіше слово наше — мати, Рідна земле, правда і любов!
Нас малих доглянула, зростила,
Зір дала — осліпленим колись,
Силу — серцю, соколині крила,
Щоб навіки в небо піднялись.
Ми знялися гордо і крилато,
Бачим світ і небо молоде.
Той, кого навчила ти літати’
З піднебесся зроду не впадеї
Ми знялися над великі води, Бачимо доріг прибитий пил,
Де лягли бойовища й походи В спокої задумливих могил.
Пшениці над ними стоголосі,
І синіють ріки на зорі,
Там лягли брати мої — матроси, Ковалі, уперті шахтарі.
Сталевари з синього Уралу, Чорноморські хлопці-чабани...
То вони знайшли твоє начало,
У поході звірені сини.
І приймали смерть суворим оком, Чорну, неприкаяну біду,
Щоб цвіла ти простором широким, Виростала явором високим, Наливалась плодом у саду.
Від чужої кулі, під заграви,
Може, десь поляжу у бою...
Та за ці врожаї й тихі трави,
За людей гартованої слави,
За Вітчизну — молодість мою.
Тільки нам все жити, не вмирати, Зерно сіять, зацвітати знов.
Тільки щастя нам дано багате,
То велике щастя наше — мати, Батьківщина — правда і любов!
МАТЕРИНСЬКА
Бувало, мати, Івга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу,—
В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.
Сама розкриє душу материнську, У щиру пісню переллє сама
І перемріє, погойда колиску І до вервечок руку підійма.
Та де ж ти брала незвичайне слово І спокою цілюще джерело?
Ішли дощі, цвіли мої діброви,
І ранок бив загонисте крило,
Як синя птиця. Мати моя, мати,
Стара голубко в сяйві сивини...
Пройшло тих літ не мало, не багато,
І де вони, малі твої сини?
Устане день,— він сонцем все забризка,— Увійде гість, огляне все один:
Санчата в сінцях, плетена колиска — П’ятьох сипів забава і спочин.
А вже вони пішли чи полетіли,
Казок і мрій сердечні слухачі.
У тебе ж вечір. І звичайне діло:
Сурова нитка в’ється уночі.
Одне бажання, помисли єдині:
— Тепер синам не западеться путь.—
Я знаю, що навіки і віднині Мені очей старечих не забуть,
Подвір’я тихе і дідівську хату,
Казок дніпрових золоті мости,
Тебе, маленьку, рідну, сивувату,
Дано навіки в серці пронести.
* *
*
Дядько- мій, Микита-чорнокнижник \ Швець і мрійник, славний чоловік, Все життя розповідав про ніжність, Хоч її не бачив цілий вік.
Сорок років випало тачати Халявки та кроїть переди,
Шити з юхти чоботи багатим І чекать голодної біди.
Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці,
Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині.
Старості вчуваючи негоду,
Все, що мріяв, все, що в серці мав, З нашого обухівського роду їй мене хоч піснею підняв!
Як ти бачив, тихий і суворий, Через окулярів темноту,
Дядюшко Микита? Грає море, Хвилю підіймаючи круту,
Що твої літа. І червіньково Спіє сонце, як гарячий плід.
Ти мене не кличеш на розмову,
Не запросиш більше на обід.
Де твоя могутня давня сила? Тільки гук і відгук у гаю!..
Де твоя захована могила В рідному отецькому краю?
Тільки ж це не сльози у знемозі Горло перехоплюють в цю мить. Інколи ми падаєм в дорозі,
Та безсмертно починаєм жить.
Міць твоя живе в моєму хлібі І в судьбі, якою дорожу.
Я прийду 1 вимовлю:— Спасибі,—
І нічого більше не скажу.
За твою усмішку, рідну й милу,
За казки в дніпровому краю,
За любов, і за пісенну силу,
І за ніжність мріяну твою.
ГРОЗА ПРОЙШЛА...
Гроза пройшла за обрієм високим, Шумлять озера хвилею на схід, Встає гілля, налите синім соком,
І ярина, і яблуневий плід.