Гроза пройшла, сестра моя співуча. Важкі краплини, ніби солов’ї,
Встає ізнов тривога, ніби туча, Бентежить, кличе, в груди б’є' мої.
А пройдуть весни — і гаряче літо Похилить кленів ковану красу.
Та молодістю серце перелите,
Мов краплю щастя, гордо я несу.
ІЗ ЗБІРКИ
«з книги життя»,
ЛЕНІН В ТАММЕРФОРСІ4
Сніжок грудневий. Паморозь скрипуча, З-над Фінської затоки синя туча.
На землю скель і райдуг малинових Нужда прийшла гостити у дворі,
І від Іматри2, від борів соснових На заробітки вийшли торпарі3 У час такий в нужді, в пекельній скруті І Таммерфорс задумливо притих,
Лиш поїзди гули на первопутті, Березняки — на скелях вікових. Приїхали в огнистому морозі,
Самі — огонь, самі — як той булат.
В сіренькому будиночку на розі З’явилось грізне слово — делегат.
Воно прийшло в жару ідей, в задумі Із Вознесенська, з Харкова, з Батумі, >
Із Пітера, з. підпілля, із заводу Несли його у світлооку ніч.
Своїх братів, синів свого народу Скликав на конференцію Ілліч.
І от зійшлись, тавровані і гнані Царем ііроклятим, партії сини,
Що в Нерчинську вмирали на засланні, В'Уржумі4 волочили кайдани...
Як той огонь, що блискає у домні І плавить все, освітлюючи ніч,—
Вони зійшлись, несхитні і незломні,
І тисне руку кожному Ілліч.
Газету взявши, глянув свіжі вісті, Скраєчку сів на кедровий стілець, Примружив очі глибоко-іскристі —» Немов засяяв сонця промінець.
Підвівсь один: — Сказать одверто мушу, Не ждіть рятунку ні від кого й див,
Свої в нас сили! — Полум’яну душу
Вія почуттям великим розбудив,
Ілліч підвівсь. Простий, непереможний, Ще й усмішка, і рух знайомий кожний, Заговорив... Схилившись, делегати Кивали схвально й щиро звідусіль:
— Селянам землю треба всю віддати, Хай взнає пан, почому хліб і сіль!
І слово те, гаряче й полум’яне,
Що мовив Ленін, мудрий чоловік,
І мисль його матроси, і селяни,
1 ливарі взяли собі навік.
РУСТАВЕЛІ
Горійське небо мерхне уночі,
Гарба скрипить повз нерушимі скелі,
В ній одіж, меч, ячмінні плескачі,
І він один — бездомний Руставелі,
Бреде в пилюці стомлене осля В далекий край, незримий у тумані.
Він одкладає «Вепхіс Ткаосані» Печальним зором дивиться на шлях.
А на шляху граніт і вітровій,
А в горах месхи2 в тузі віковій,
І тон зурни, і вод загірних муть,
І шепотить стривожено чинара3:
— Твої літа, мов квіти, одцвітуть,
Куди, мандрівцю? Ми з тобою пара... Врости у землю тут, біля води,
Всьому будь свідком, сонця жди і зливи, І пил віків покриє нам сліди,
Моє гілля й пісень твоїх пориви.—
І стугонить навкруг його земля,
Стріча він скелю — скеля промовля:
— Тисячоліть не зупинити плин,
А що людина? — Все жадає бою! Спинись отут, де попіл і полин,
Бо в часі ми, знать, рівні із тобою.
Під небом тихим будемо сивіть, Хай»дощ, і ніч, і паморозь, і спека,
Тобі, Руствелі, путь лежить далека,
В пустелі, в хащі згинеш мимохіть,—
...А може, й справді, як розбійний тать, До ніг Тамари впасти безголов’ям,
У каджів,4 злих прощення попрохать І жити, й жить-на щастя, на здоров’я?
Тоді шумить блакитна висота,
Тоді з верхів’я сокіл виліта:
— Зіходь на скелю, урвищами йди І підіймайся вище й вище вгору,
Відчуй в пориві тісноту простору І з тим чуттям зріднися назавжди.
Не здайся, сину, тишині долин.
ПАМ’ЯТНИК МАРКСА
Прожито вік, як многотрудну ниву Перейдено в жорстокому бою. Рожевий день приносить теплу зливу, Весну твою і молодість твою.
Чужино дальня! Вітер люто свище, «•Гудуть моря, і гори сіють пил,
Але мовчить Хайгетське кладовище1 Журбою трав і тлінністю могил.
А ми підем, де надгробок високий, Гранітних плит неточена блакить,
І всю журбу, і віковічний спокій Огонь любові встане й спопелить!
Огонь любові нашої палкої —
4
кличе в путь життя моє просторе, Товариші, ровесники мої,
Дзвенять берези, І клекоче море,
І не старіють птиці солов’ї!