Не змірять глиб і не знайти їх „меж. Шотландське небо плине в супокої,
І ти з землі, здається, устаєш...
Ідеш в задумі під вітри і хмари Прожите пригадать за сто сторіч. Понад Мадрідом — в небесах пожари, На батьківщину глянеш — темна ніч 2.
Там чути крики вовчі і совині,
І брязкіт зброї, й висвисти ріжків,
На Рейнськім полі, на ясній долині Повисли трупи, теплі і важкі.
Людські обличчя. Сльози променисті,,. А по землі — коричневі, слизисті, Холодні й люті, в злобі і в пилу Повзуть зміюки в далеч немалу.
Отруйне кодло! Виродки плямисті! Стоїть він дужий, наче й не старів.
І кличе він в широкім передмісті Ливарників, матросів, друкарів.
Він все згадав, і спогад серце ріже,
Не вгледів їх, не стрінути ніде.
А клич гримить майданами Парижа,
В Баварії і в Лондоні гуде.
Зоря не встигне згаснути крилата,
Не встигне хмара сплинути згори,
А комунарські діти й онучата Ідуть і йдуть під рідні прапори.
І грізний тупіт землю гне, могутній,
А він стоїть і дивиться на схід,
Де пурпурові зорі п’ятикутні На сивих баштах кличуть у похід,
Де розцвіла його велика мрія,
В серця людські ввійшовши наяву,
І зір його, як сонце, пломеніє,
І він підносить руку: ■— Я живу!
БІЙЦІ
Я вздрів могилу, сиву від часу, Гранітний камінь, з дроту огорожі, Тополі в ряд, леліючи красу, Шумлять собі на тім яснодорожжі.
То був матрос, веселий гармоніст, Прийшов з Неви, із грізної «Аврори», Він ніс життя, не перекажеш зміст — Бої, походи та нічні дозори.
Громи гармат і гнів свинцевих злив Не брали хлопця в сивому тумані. Ім’я матроса кожен з нас любив,
Що славою ходило на лимані.
Спинись, мандрівче, стань серед доріг, Матрос Ковач в степу поліг,
Вмирав і крикнув другові: — Живи,
У нас велика доля із тобою! —
А друг лежав, до ніжної трави Русявою припавши головою.
То був шахтар-одбійник. Не один Пішов иа приступ, на гарматні дула.
Уламками доріг до верховин Сягнув шахтар. Та куля перетнула Гаряче серце. Смерть йому гірка.
Під білий камінь дощ не затіка.
Латиш отут. Уральці рядом з ним, Херсонська даль співуча, ясенова...
Поліг в ряду сивобородий Клим,
Старий коваль із станції Основа.
Заходьте в слово, рідні імена,
Ставайте в ряд із долею моєю,
Вона від щастя повниться, вона Цвіте, як мак, над теплою землею.
Я на весь край кликну людей своїх:
— Вставай, народе, спом’янемо їх!
Хто шахтаря усмішку пригада,
І гнів, і грім лиманської долини?
Іде дівча, як хмарка молода:
— То брат мій старший, вірний і єдиний...
Хто знав матроса в радості земній? ■— Стрункий пілот виходить поміж людьми:
— Матрос Ковач — то батько рідний мій, Згадати добрим словом не забудьмо...—
І вже гримить на сім морів і рік:
— Матрос Неви нехай живе вовік!
Згадаймо Клима, сивого бійця.
Тут командири вийшли на простори:
— Він з нами йшов від Волги до Дінця, Точив клинки і поправляв затвори.
Для мертвих слава — і життя живищ Іди в пісні, коваль з Основи, Клим!
Горять на грудях славні ордени,
І ржуть з Азов’я бойовії коні.
У сурми сурмлять орлисті сини На українськім грізнім прикордонні.
Як дуб на скелі, нездоланні ми, Озброєні, окрилені буремно.
О кров, пролита нашими людьми,
Ти напоїла землю недаремно!
БЕРЕЗА
В синім полі шепче біля ниви,
Поруч неї опадають зливи, йдуть тумани, за верхів’я вищі, Васильки цвітуть на корневищі.
— Ти скажи, кому шуміла вчора, Посестро моя веселокора?
— йшли бійці запилені з походу, Дарувала хлопцям прохолоду.
І вони пили водицю чисту,
Славили березу густолисту:
— Хай шумить,— говорять,— і не в’яне, Все твоє сімейство листів’яне!
— А кому тріпочеш ти гіллями,
Як зелена птиця над полями,
Чи летіть тобі на ясні ріки,
Чи к землі припасти навік-віки?
— Я скажу, куди світанням лину: Подивись, ти бачиш луговину?