Тоді рвонулися лади:
«Ой вийшла мати й зупиня Біля воріт своїх коня:
— А де ж то син, а де ж то син? Із-під якого бою-грому
Ти виніс голову один І не вернув його додому?
— Бери ж ти, мати, жар-піску, Посій на камінь, на містку,
Як той пісок, диви, зійде,
Моя ти віковічна мати,
І встане жито молоде —
То й будем сипа зутрічати.
І мати сіяла... Дарма,
Не видно цвіту ані сходу,
Сивіти стала,— все ж нема Синка з далекого походу...» Виводив пісню баяніст.
Старі слова, та новий зміст!
КОЦЮБИНСЬКОМУ
(Дума)
Сам посадив гіллясте смереча, Щоб виросло зелене серед літа, Щоб кроною шуміло на півсвіту, Весною красувалось, як дівча.
Зеленошумні тихі вечори.
Він тут сидів і мріяв одиноко, Глибінь доріг зміряло пильне око І розквіт хмар, що плинули згори.
Несли жалобу древні журавлі Долиною небесно-голубою, Людську любов, і радощі, й жалі. І совість, що губилась на землі,— У серце взяв, у світ поніс з собою.
Де не ходив і де лиш не бував,
Яких людей не чув і слів не бачив?
У Вихвостові5 — горе нижче трав,
В Чернігові — у закуті неначе.,.
А ноша-скеля встала догори,
Не знімеш з пліч. Душа стомилась чула. З натуги кров’ю вмився, як Минула2,
Це так було. І ти не говори...
А день сплива, як музика далека, Людина йде, відчуй її ходу.
Під хмарою схиляється смерека,
Тобою ще посаджена. Прийду,
Замилуюсь зеленим тихим шумом І попрошу: — Повідай давню вість.—
І все, що ти любив, що передумав,— Вона мені опівніч розповість.
ЯК ПРОМЕТЕЙ НАД ГОРАМИ...
М. Островському
Як Прометей 1 над горами Кавказу, Залізом скутий, серцем не холов, Стократ замучений, не скорений ні разу, Богів ненавидів, хоч по краплині кров
Орел точив. Недугою прикутий,
Лежав мій друг, і снилися йому Шляхи веселі, далі незабуті,
В крові политі, знайдені в диму.
Недуга брала по краплині силу,
Очей тушила невгасимий жар,
А він дивився, як шуміли крила,—
То друзі піднімалися до хмар.
Вставало сонця раннє пожарище, Небесних кленів обсипалась мідь.
І слово рвалось: — Друзі мої, вище, Здіймайтесь вище! Сміливо летіть!
Сімнадцять ран покрили твоє тіло, Смертей сімнадцять не взяли тебе!
Коня б сідлати і, здійнявши руку, Кришить панів, як сказано, до пня, Десь бережуть котовці ту шаблюку, Вівсом годують доброго коня...
Корчагін Павка! Як тебе забути, Баклажку, пісню, повід при сідлі,— То ж ми пройшли невидані маршрути По нашій рідній молодій землі!
Минають дні... Ясна твоя усмішка Іщё горить, як ранок на зорі.
А лікарі чомусь ідуть від ліжка, Задумливі і тихі лікарі...
Як Прометей над горами Кавказу,
Ти хилиш світлу голову свою.
1 я хотів би вмерти не відразу, Сімнадцять куль прийнявши у бою,
Не впасти над бойовищем ворожим, Людей любить і прославляти їх,
Хоч рисочкою буть на тебе схожим У помислах і у ділах своїх.
ЛІСНИК
Оточена зеленим шумовинням,
В кущах розлогих дикої тернини Стоїть похила хата лісникова Хто знає, скільки весен, скільки літ,
Важкі вітри бредуть на первопутті, Доспіє й сохне ягода в затінні,
А з жолудів, що в землю впали давньо, Зеленолисті парості шумлять,
Здоров, мій друже, мій старий Оксене, Ми скільки літ не бачились з тобою,
А на землі нові слова і люди,
А ти, можливо, дуже постарів.
Та все ж мене садовиш на край столу, Береш до рук сопілку калинову ■—
І солов’їні посвисти любовні,
І шум борів у хату завіта.
І ніби знов Боженкові походи Гримлять у ніч, всю землю обійнявши,
І таращанці кличуть свого брата:
— Сідлай коня, Оксене, нам пора!
І вже палають очі лісникові,
А я сиджу, стривожений і чулий, Тонесенька сопілка калинова Пливе в громах і кличе на бої.
Аж тут лісник встає, і замовкає Мелодія,, і він бере рушницю:
— Оце пора лісами походити,
Надворі ніч, а ти стомився. Спи.
Насправді — ніч. Тривожне вітровінн* На трави кида тучі горобині,