А він піде один, щоб чути землю —
Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?
Старий Оксене мій, тобі спасибі За труд, за мужність, за дзвінку сопілку, Я перейняв лади її веселі,
Щоб нашу землю славить і любить.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
Спить земля, охмарена і славна,
А в Путивлі кряче віща птиця.
І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця:
— О Дніпре, Дніпре, мій Славуто, Широк і славен ти еси,
Чи вбито князя, а чи скуто,
Мене до нього занеси.
Туди, де він в степу ночує,
Де списів блискає блакить,
Рукав бобряний омочу я,
Щоб смерті рани освіжить
На тілі княжому. О горе,
Куди подітися мені,
В пустині цій — самотині,
Скажи, Славутичу!
Прозоре Палає небо. Вітру гнів.
Дніпро заграв, загомонів:
— Народжені в одній родині, Сини во славі немалі,
То хвиль моїх відгомін синій їх колисав на цій землі.
Я краплями себе розвію І справді підступу не дам,
Я принесу життя надію Моїм окривдженим синам!
Спить земля, охмарена і славна, А в Путивлі кряче віща птиця,
І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця;
— Вітрило, вітроньку, вітрисько, В небеснім безкраї лети,
На вояків не падай низько, -Не гни черленії щити
Та не метай калені стріли З хоробрих русичів! Стрясни Вагу землі, як грім весни,
Щоб половцям були могили...
І світить сонце поміж хмар,
І мовить вітер-володар:
— Вони стоять, єдинодружнї,
За Руську землю уночі,
Списи метну я харалужні,
Зверну гартовані мечі
На ханські орди. А печаллю Я не зараджу їм здаля...
Сини мої, ви над Каяллю Щитами вкрили всі поля!
Спить земля, охмарена і славна*
А в Путивлі кряче віща птиця,
І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця:
— О вічне сонце огнелике,
Ти встало недругам на зло,
І радості чуття велике Прайма людина і зело.
Тобі, пресвіте, ласка й шана! Поглянь, в Задоння ідучи,
Невже на полі половчана Поникли стяги й сурмачі
Дружини Ігоря? Сійни Промінням теплим понад ними, Шляхами тихими, ясними Моє кохання поверни!
Та мовить сонце з високості?
— Я бачу: пилу сивина Вкриває землю й білі кості,
Жона заплаче не одна...
Вороння почалась годівля,
І Див 1 злітає на гіллю,
Я за синів своїх з Путивля Ворожі орди спопелю Огнем смертельним!
Шепчуть плавні,
За лебедями тане слід.
І все здається Ярославні:
Гуде, вертається похід,
І все здається...
За Сулою Іржання коней, стягів тьма, Дружина йде над ковилою,
А тільки Ігоря нема.
Мечі дружини, в битвах славні, Дзвенять степами крізь імлу.
І плаче гірко Ярославна В Путивлі-градї на валу.
ОПОВІДАННЯ ПРО СІЧНЕВИЙ ВЕЧІР
Минуло днів і вечорів немало З тих пір, як проходив Охрім, бувало,
І в Лиетвянці, і по других краях,
Як, в постоли обувши свого пана, Спалили дві гуральні спозарана І головешки кинули на шлях.
Болиголов поріс, а може, й рута,
На тих місцях, де гримотіли пута, Ходили пані, рвалися хорти.
Охрім шукав до Черняка 6 доріжки, Його стріляли, клали на обніжки,
А він не вмер, бо треба жить і йти.
І от дійшов у надвечірню пору,
Зборов нужди і злиднів темну гору, Кував підкови, направляв клинки,
І не за гроші, а за власну совість. Живе боїв невичитана повість,
І в ній дано Охріму сторінки.
Та що пройшло — навіки одціуміло,
У днях нових — нове наспіє діло Тому, хто кров’ю сходив неспроста. Охрім сідає в тиші серед хати,
Бере благенький зошит у внучати І пише, пише Леніну листа.
«Отак живем і думаєм премного,
Що світ змінився, змінишся й, дорого, Без вибоїн, старців і споришу.
Та й писар з мене! Двоє слів не зв’яжеш. Товариш Ленін, що ти мені скажеш, Якщо тебе я в гості попрошу?
6
літери чудні і кривулясті Розповідають про важкі напасті, Лягаючи безмовно на папір,
Про двох братів, що впали біля тину, Про вибиту копитами долину,
Обсіяну пшеницею з тих пір.