А де спочить лягли гетьмани,
Не віда внук, не знає син.
Живем не в мирі і злагоді, Нащадки вел.етнів малі, Слов’янські ріки повноводі Чужі гойдають кораблі! З’єднаймо їх, поля, й діброви,
І тихе небо на зорі.
Єднайтесь, сироти і вдови, Любіться, кріпаки й царі!
І він сідає. Краплі поту Хова кущава борода.
А Гус5 таїть свою скорботу,
Не дивиться Сковорода6...
В долоні били якомога Дзвінкіш і стишились вкінець,
Із лави, ген біля порога,
Устав задумливо співець.
І' гнів, і роздуми багаті,
Пекельні дні і вечори —
Усе зійшлося в цій кімнаті,
Лягло на душу: — Говори,
Чого ти ходиш і сумуєш,
Чого ти щастя не купуєш В панів за шеляг на торжку,
Лиш думу думаєш важку?
Він посміхнувсь, бо вгледів знову Кирилівські густі лани,
Широку ниву колоскову В колючих вусах ярини.
І сам стоїть у полі рано Серед жнивної суєти:
— Здорова будь, моя Оксано,
Не довелось у парі йти...—
Та не всміхнеться люба стиха, Твоя голубка.— За межу
Дощі ідуть і сіють лихо На землю древню і чужу.
А на землі пани і дуки,
Царем обласкані псарі,
А на землі смагляві руки До тебе зводять матері І плачуть гірко...
— Ні, не треба!
Не буде милості від неба,
То ж волю нашу в слізну путь Пани на торжище ведуть! —
Сполум’янів. І постихали, Примовкли, знйшкли, впала тиш,
— Царі оті Сарданапали!7
— Тарасе, ти людей гнівиш!
— Яка то їх родила мати,
Яка то сука? Кров’ю їх Щенят в конурі напувати,
І ті б сказилися, й своїх .
Хазяїнів кусали б. Доки Свята їх кара омииа?
В юродстві роджені пророки Повсюди славлять імена Сатрапів лютих.
Біль, досаду Ховає серце, а для мсти Нам треба кликати громаду,
Сокиру гостру підвести,
То й діло буде!
— Де ж охочі?
— Це бунт!
— А ми ж тоді куди? — На мармурі палають'очі Григорія Сковороди...
Але ти знав уже завчасу,
Що ці слова їм — гострий ніж, Подальше звідси!
— Стій, Тарасе! — Кричить схвильований Куліш 8.
Він зблід, змінився на обличчі:
— Нам спільно ж сіяти посів.
(Тебе він славить в тиждень тричі І проклинає п’ять разів).
— Що ж, зоставайтеся, доволії Хто, може, рад, а хто й не рад,—
І ти виходиш в світ сваволі, Щоб не вертатися назад.
І ти виходиш поміж люди, До рік, до теплої землі,
І вітер б’є в гарячі груди, Щоб остудить твої жалі.
ЗУСТРІЧ З ЯРИНОЮ
Топтав колючі терни До батьківського дому. Сідав одпочивати Один в степу глухому.
Ромашка забіліла,
Під ноги — кущик м’яти, Над чим тобі радіти? Над чим тобі ридати?
Лежать пусті дороги, Мов сонях, квітне літо. Сади твої вишневі Порубано, побито
Порубано, побито При голубій долині, Нагаем перетнуто Пісні перепелині.
А він іде, як лине, Додому, лиш додому. Вже бачить рідну хату, Похилену, знайому.
Ось молодиця вийшла На тихому порозі:
— Нема чим привітати Притомлених в дорозі.
Іди, мандрівцю, дальше, У нас без сонця гірко. Людськеє серце бідне Як за дощами зірка.
Як за дощами зірка,
Що світить одиноко,
У бога, знать,, осліпло Всевидящее око.
А ти ж куди мандруєш, Ласкавий чоловіче? Біда тебе обсіла,
А що людей, то вдвічі...
Пливе густе підхмар’я, Високе та безкрає.
І кличе подорожній,
І руки простягає:
— Ярино, не впізнала? Моя лебідко біла! — Поглянула: — Тарасе! Тарасе! — й заніміла.
Усе, що пережито,
На спогадання гідне. Стоїть колюче жито, Достигле, та нерідне.
Топтав колючі терни До батьківського дому. Сідав одпочивати Один в степу глухому...
ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ
Ще крайній камінь урочисто Кладе натруджена артіль,— Вже на мости й дороги міста Виходять люди звідусіль.
В Поліссі, Ніжині, в Основі,
В Трипіллі, Каневі — сюди, Його відчуть в душевнім слові І воскресити назавжди.