Відчуть, як вітер стяг полоще Під сурем ніжнотонну мідь, Щоб на дзвінкій горбатій площі У здивуванні заніміть.
Хоч літ пролинуло немало, Зів’яло квіту й зацвіло,
Та ми знімаєм покривало,
І круто зведене чоло Ясніє думою. Мииувше . Лежить, повержене у тлінь.
Все переживши і відчувши,
Ти встав над світом. Далечінь Хмарину наганя прозору.
Тополі в сонячнім огні,
І все близьке й далеке зору Встає із нами нарівні.
Який розмах дано висотам, Шляхам у місто і в село,
Все, що здобуте кров’ю й потом, У нашій славі ожило.
Майстри артільні, і робочі,
И каменярі лягли чуть світ, Щоб ти до нас прийшов із ночі, Гримів, як золотий граніт.
І от — взяли ми день прозорний І бронзу доброго лиття,
Щоб образ твій нерукотворний Запам’ятать на все життя.
І-ІА ГОРІ ЧЕРНЕЧІЙ
Ось вона, твоя важка могила... Тополиний гомін, вдалині Пролетіла чайка, прошуміла,
Серце обентежила мені.
Чорна ніч, столітня і зловісна,
Не спливе, не принесе біди.
Може, чуєш, як лунає пісня?
То ідуть брати мої сюди!
Не прощавшись, прийдуть вони знову, Звільнені від кривди і панів.
Нива шепче думу колискову,
Як ти жив, страждав, полум’янів.
Кажуть, тісно у землі лежати, Пройнятим печаллю і вогнем.
Будем поле урожайне жати — Колосків дорідних принесем..,
Може, вчуєш, як вітри безкраї Від дощів обсушують сльозу,
Як Дніпро ревучий підпливає, Все тебе шукає поблизу...
В небі чистім — птиці грізнолітнї Бережуть могили світлу тінь,
І несуть, несуть співці новітні Дум твоїх неміряну глибінь.
ІЮВИВСЯ ХМІЛЬ БІЛЯ СТАРИХ ВОРІТ...
Повився хміль біля старих воріт, Прощались тут в годину неповторну,
Де ми росли, узнали землю чорну,
Її тепло, дідів гарячий піт.
— Вертайся, синку, матір спом’яни,
Щоб тільки серця не зсушила спрага!
І рушив він, гвинтівка та баклага Весь скарб його, на битву йшли сини.
Ти вернешся для слави і труда І скинеш з пліч продимлену шинелю,
А скрип воріт, терпке буяння хмелю Тобі далеку юність нагада.
1940 р.
* $
*
Моїй матері присвячую
Мати моя, мати дорога,
Осінь горить в полях,
Хай ані мжичка^, ані юга Не занесе твій шлях.
Мати моя, голово стара,
Встали багряні дні,
Мчать ешелони біля двора, Треба спішить мені.
Мати моя, опада сніжок, Килимом стеле путь,
- Хай не завіє твоїх стежок,
Що синові в серце йдуть.
ВСТУП,
з якого ми довідуємось, що листи чєрвопоармійця Опанаса Байди, незважаючи на скупість і лаконічність слова, можуть принести деяку користь батькам і дітям.
Чотири зошити в оправі Лежать у мене на столі.
Вони дають данину славі,
Сховавши радощі й жалі.
Вони поношені, притерті,
А гострі літери злились:
Мабуть, були в полоні смерті,
Та ожили-таки колись.
Від бур задимлених і часу Аж порудів сухий папір.
Листи далекі, Опанасе,
Я бережу завжди, повір,
Як нашу молодість відому, Якій завидують орли,
Як голос батьківського дому, Де ми жили, де ми цвіли,
В них кожне слово не байдуже, Дорогу ширшу їм знайду — -На легкий вірш переведу,
А ти пробач мені, мій друже!
ТОДІ, ЯК СІДАЛИ ВСІ НА ПІДВОДИ...
Тоді, як сідали всі на підводи,
Коні заіржали, почувши даль,
Ми ж із тобою — друзі відроду І розлучатися все-таки жаль.
Скільки ночей провели у полі, Огнища клали в рудій траві,
І сперечалися там доволі,
І засипали годинки на дві.
Я вже не згадую юності пору,
Марево літа, грому красу,
Бо коні під’їхали он до двору,
А в нас на прощання мало часу.
Ще не допито по склянці чаю,
Діди не згадали війни старі,
А вже у дворі, по старім звичаю, Синів обціловують матері.
Кожна говорить завітну мрію,
Щоб син не забув про її літа.
А я без матері сам, Андрію,