Не задавай собі жалюї
Синіє вересень в долині,
Де Збруч збутнявіло тече, їдуть міцні повік і нині Полки бійців плече в плече.
І діти їм назустріч: — Наші! ■— (А клекіт землю розтина.) Долоньми гладять патронташі, Торкаються до знамена. Звернули коні до криниці, Блакитну воду розлили. Скресали танки бруковицю, Огненні мечучи вали.
Услід кіннота мчить гаряча, Гримлять обковані вози,
Чого стоїш? Від чого плачеш, Не почуваючи сльози?
Ключем віталася здаля,
І квітла, снила, парувала Важка чорноземна рілля.
ДАРУНОК
Ой, що в полі за димове?
Що то в полі за дими серед лютої зими?
Завихрило, затуманило, може, спішимося ми?
Зупиняється загін, від підків стихає дзвін.
Двісті верст вночі засніжено, не малий-таки прогін...
Тільки ж є одна біда: де ночівля? Де їда?
Коні схудли в перегонищі, збруя хляпає руда.
Подивися вдаль, комдив, де ти бачив стільки див? Люди йдуть тобі до помочі, щоб ти рук не холодив,
їм ні краю ні кінця, є овса і є сінця,
А дівча дарує хусточку наймолодшим трьом бійцям.
На хустині срібна нить, квітка тягнеться в блакить.,, І стоять бійці, і думають, і не знають, як ділить!
ТИ ЗНОВ МЕНІ НАСНИШСЯ
Ти знов мені наснишся як і вчора,'— В хустині красній милі нагідки,
У посмішці любов і непокора,
І трепет губ, коханих навіки.
Та я вже буду десь далеко, дальше. Як мрій твоїх незбагнена краса, Гримучий поїзд, поле перегнавши, Наздожене вечірні небеса.
А в полі, полі позолоть прозора, . Шипшина квітне, яряться гудки.
Ти, може, тут проходила учора?
У посмішці любов і непокора,
В хустині красній милі нагідки...
Тут замість надгробка височить сіра гранітна скеля. Каменяр важким молотом б’є її груди, і здається — вона от-от затріщить \ розсиплеться. Як гордо піднесено чоло Каменяра! Яка сила в його руці! Здрастуй, вічний революціонере, здрастуй, мій брате-поете!
В осінніх днях і в сніжному завою Синам розкажуть мрійні матері,
Як ми ішли із думою новою,
Нових часів нові каменярі.
Як блискали за танками зірниці,
Як вересень горів на знамені.
І от на цій заквітчаній гробниці Зійшлися наші помисли і дні.'
І тут не буде ні сльози, ні жалю...
Гвинтівку в тиші нахилив боєць.
Ти чуєш нас, знедолений ковалю,
Син коваля, і мрійник, і співець?
Чорніли дні, і люди гірко снили,
Аж доки брат не кинув гордий клич.
І пролилось чуття нової сили,„
І слів, і квіту, і людських облич!
Твоїм пісням, полкам твоїм і чотам Вставать з бійцями рано па зорі,
Де звергнули скалу, политу кров’ю й потом, Нових часів нові каменярі!
КУЗНЯ В НАГУЄВИЧАХ
А в тій кузні коваль клепле, А в коваля серце тепле
/. Франко
Всі знали в кузні коваля,
Бо линув гук зблизу, здаля. . Старий, скажу вам, мав снаги Кувать-сокири чи плуги.
Та промайнули, зникли дні,
Умер коваль в самотині,
А кузня світиться вночі —
То син з плугів кує мечі!
Над Збручем зірка падала високою дугою,
Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені.
Вона ясніла трепетно, вишивана добірно Сестрою, чи коханою, чи матір’ю вночі,
1 колихнулась музика тривожно і загірно — Ударили у наступ смагляві сурмачі.
Тоді зенітки рушили і вилітали соколи, Прожекторами блиснуло з долинної пітьми.
Піхоті стало весело, броньовики захокали Могутніми моторами, зеленими грудьми.
А я хвилинку виберу, скажу про командира (Отак за першим спогадом і другий виплива): Людина він обкурена, душа у нього щира,
На землю глянув галицьку та й мовив: — Удова!
Ти сивою вдовицею квилила, побивалася,
На торжищах магнатових, на чорних сеймах лжі,
І що тобі судилося, і що в дворі зосталося,
Крім кожушанки рваної, трембіти і межі?
Печаль горюча випала ясним очам хорошим,
А батько йшов у наймити, то син просив: —
Візьми! —