Шуміла полонинами, ридала Черемошем, Тернопільськими зорями горіла, як слізьми.
Та що недолю згадувать веселим часом раннім! Діди вклонилися чоломно, і газди, й ковалі:
Сам Тимошенко їде на скакуні буланім,
Івася п’ятилітнього тримаючи в сідлі.
А той вдягнув будьоннівку і посміхнувся зворушнб, Що аж дівчатам іскрою сяйнуло на душі.
Виносить мати коржиків із молодого борошна!
— Беріть та пригощайтеся. Беріть, товариші!
Над Збручем зірка падала високою дугою, Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені!
БУСЕЛ
Він прилітає з далекого краю,
Не спочиваючи, лине, лине,
Здається, на світі миліш немає,
Чим наше подвір’я, стара яворина.
Стоїть вона здавна, листом багата, Бува, зашумить, а бува, не шелесне.
І от він шукає її; і хату,
І те, що прожито, як сон чудесний.
Спочине звечора в темному лузі,
Де в синій заводі чайка кигиче,
А потім купається собі в галуззі,
Гніздо лаштує, буслиху кличе.
Давно спарувались, як птиці гоже, Пір’я назносять, кладуть між віток,
І хлопці вже чули (чи брешуть, може), Як розмовляли вони про діток.
Таким його знаю. Ліоблю недаром За крила міцні чи за бистре око (Вбиває гадюку одним ударом,
А потім в небі кружляє високо.)
Чи, може, за те, що у час негожий Летить у гніздо, забуваючи втому?
Не смійтесь, я теж на бусела схожий Такою ж любов’ю до отчого дому.
ГАРМОНІСТ
Бував я гармоністом на весіллях веселих, Гримів ладами високо в долинному краю, А небо виливало дощів зелений келих,' Щоб остудити голову збентежену мою,
І знову на околиці пала шипшина дика, Дівчата позіходяться із чотирьох доріг.
— І де це заподівся малий отой музика,
Лади попересохли чи, може, занеміг?
Затанцювать метелицю а чи гордисту горлицю, А він забув чи виїхав, чистісінька біда!
І мила, не танцюючи, до милого пригорнеться І на другій хвилині про мене не згада.
*
*
Зерно і камінь, суша і вода Достойні буть зображені в картині, Краєчки хмар, на вітрі темно-сині,
І вечорів грудневі холода,
І кіс твоїх нетронутий янтар,
І помах' рук, коли ідеш додому.
Ие ляже все на полотні німому,
Усе вмістити я не маю чар.
Зерно відкину, небеса і сушу,
І навіть камню я скажу: прости.
Щоб тільки милої велику душу У незвичайній фарбі донести.
І начебто замилується око,
Та не минеться гіркота досад,
Бо ти предстанеш, тиха, одинока,
І знову землю, вітер і потоки Я поверну назад, назад, назад!
* *
*
Нащадок наш у мемуарах знайде —
У стосах книг живе старий огонь*-—
Як ми на лад новий співали «Байду»
І «Яблучко» котили під гармонь.
Він знайде і замислиться. Чого ще?
Мовчить хвилину, стиснуті уста,
А вслід йому на многолюдній площі Симфонія новітня вироста.
Яких-то чар дано клавіатурі!
Щоб я уздрів, як із глибини літ Ідуть полки, живе жадання бурі І сокола розплатаний політ.
І в цю красу, зрівнявши ногу в ногу, Гранатами обмішане за мить,
Ввірветься «Яблучко» задимленим прологом І на найвищій ноті загримить!
СТРУМОК
З раннього квітня шепоче до осені В лузі дібровному тиха полосиця,
В небі набравши глибокої просині,
Моря шукає, в людей не попроситься.
Гуси над нею летять і курликають,
Грім упада, ударяючи глухо,'
Осінь сідає від спраги великої Коси змочити чи випити кухоль.
Ну, що вже коні з волами рогатими День весь простоять до місяця-ясика. Бджоли налинуть з медами багатими •Трохи спочити, а потім — на пасіку.
Я до струмка серед битви тривожної В ніч приповзу, пересиливши спрагу,
Вмию лице від пилюки дорожньої,
Двічі ковтну і наповню баклагу.
— От і спасибі,— скажу,— що зустрілися,— Може, засну, ні про що не питатиму.
Буде здаватися: гуси злетілися,