В трьох бочках шумувала брага Із ячменистого зела.
Рибалок стомлена ватага Улов опівнічний везла.
А на поромі поміж людом,
Між сміхом, смутком, пересудом,
Між удовою і мужичим Плечем, що бите сорок літ,
Стояв ти, вдумливо обличчям На схід вдивляючись, на схід.
Іще ввижалась ніч велика,
Мотронівки ведмежий кут,
Весільна жалібна музика Тебе здогонила аж тут.
Ти сам, повідчинявши двері, Дружківську погасив свічу,
Не чути б сміху білозерів І флейти бідної плачу.
Минуло все. Синіє обрій,
Спітнілий лоцман воду п’є.
— День добрий, діду.
— А, день добрий.
— Стомились, певне? То ж бо й є, Давайте поможу.—
Без слова,
Щоб не одумавсь дід, либонь, Правила міць важку дубову В свою затискуєш долонь.
Рибалки — й ті далися диву:
— Невже з панів? —
І в тую ж мить Хвилинку впіймано щасливу Із вусачем поговорить.
Ти люльку витягнув з кишені,
А тютюну нема, кінець.
І враз — в чотири повні жмені Дають рибалки тютюнець.
А найстаріший ув артілі,
Що знав життя і вбрід, і вплав, Підносить ложку в цьому ділі,
Щоб з ними юшки скуштував.
Уже й посіли наоколо,
І спогадів струмок тече,
Що їм і босо, їм і голо,
І в люту зиму гаряче,
Що шапка-бирка, зверху дірка — їй-богу, панові підстать,
Що вже як спати довго й гірко — То краще б зо сну їм не встать!
Ти сів до гурту, люди раді Примовкли чемно: — От якби Не похилилися раби, ,
То не були б тепер в досаді...— ^
І докінчив на цьому слові,
Щоб не накликати біди.
Веселі котики вербові Течуть, мов срібло, до води З крутого берега.
— Доволі!
Похідню став!—
У два ключі Рибалки сходять смаглочолі І хлібороби-орачі.
І ти зійшов, та що за диво,
Поліція в цей ранній час? Позиркнувши немилостиво, Підходять ближче.
— Ви Тарас?
— В’яжіть його! —
Зв’язали руки І піт не витерли з чола.
На дуб злітають сиві круки,
У коней рвуться вудила.
Ти б серце виплеснув тривожне На варти погляди лихі,
Ти б руку простягнув — не можна, Ремені в’їлися сухі.
Ти б випросив води попити,
Але добра нема, нема,
Лиш дуб один стоїть над світом, До тебе руки підійма.
І ти, обтяжеїшй думками, Рибалкам у страшній журбі Вклоняєшся в дорожній камінь, Вони вклоняються тобі.
— Як вільна вам година буде, Пливіть ви до моїх сторін,
Сестрі Ярині, добрі люди,
Даруйте ласку і уклін.
А я в глухім далекім краю .
Ті очі тихі та ясні Хоч не побачу, то згадаю Та налюбуюся ві сні.
* ф
*
Прощай, Арале *, назавжди,
Не прокляну і не забуду,
І десь у світі поміж люду ' Невольників, що йшли сюди, Що тут брели, нужденні й голі, У закаспійській злій неволі І до життя не підвелись, Згадаю думою колись...
Нужду згадаю стоголосу Моїх киргизів, голу, босу Кайсацьку2 долю, восени І скрип коліс, і кайдани. Згадаю все, а ти забудеш,
А ти других журити будеш.
Хоч пам’ятай, як я блукав Поміж валами опівночі І гіркоту убогих трав Ложив на серце. Може, очі Прозріють з того? Може, дні Минуть лихі в самотині?
І не діждався... Від біди Не вкриєш серце небагате.
Прощай, Арале, назавжди, Невольничий і щирий брате!
* *
*
Причалили під берег, ніч Очерети зове у гості,
Ні птиць, ані людей, опріч Ясної зірки в високості.
Про що ти мрієш? Спи, поет, В німій петопленій каюті, Вітри, як діти на розпутті, Скимлять, зриваючися в лет. Та щось не спиться... Нагорі, На тій на палубі, солдати Співають, що родила мати,
А потім кинула в журі,
І затихають. Тільки враз Високий голос лине, лине. (Згадай дитинства юний час, Село, сестрицю біля тину...) Ти з ліжка встав і мов ожив, Співця виходиш привітати, Можливо, їде він в солдати, А може, й службу одслужив? Обнять його... О, якби так!
І прозріваєш від омани:
Співа закутий у кайдани На палубі старий варнак.
КОЛИ Я ЙШОВ У ЛЮДИ...