Коли я йшов у люди на світанку Весни моєї, спутниці у мандри, Високе небо барви позичало
У синь-морях, і явори столітні Мені вклонялись низько до землі.
Хоч кукурікав півень, хоч лисиця Майнула, мов заграва на узліссі,
Хоч дітлахи гуляли біля двору .У м’ячика, а менші — в деркача,
Я поминув їх, бо шукав дороги.
Крутої і гіркої, мов розлука, і дружби, невимовної на слові,
Але такої, що без неї — смерть.
Мій дядько, швець Микита-чорнокииж!Ш:<, Горілку пив і клад шукав щоліта (Нажив горба і волосом посивів За тим немудрим шевським ремеслом),
Мене проводив до дніпрових плавнів:
— Іди, синок, іди у світ, учися,
А хто добув хліб-сіль тобі малому,
Того в житті своєму не забудь.
І він до рук дає мені книжчину,
Обтріпану, зачитану ночами,
Притерту часом, інколи сльозою,
Долонею шорсткою, у смолі.
Та книга в нас на покуті лежала, На'виднім місці, гнівна і журлива,
І з неї я свою весну дитячу У слові пив, і плакав, і сміявсь.
Жалів сердечно бідну Катерину,— Куди-то їй подітись одинокій?
Івасику б сорочку полотняну Свою віддав. Івасику, де ти?
Літа минули, і не треба згадок.
Стежки сирітські половіють житом,
А в долинах сестра ласкава, осінь,
Мов Перебендя кобзою, дзвенить.
* *
*
Рука фельдфебеля карала І дарувала чорні дні,
В пустелі сірій Косарала 1 Палила душу на огні.
Лихої кривди та огуди У нашім слові не знайти.
Ідуть зі мною чесні люди,
І хліб росте без гіркоти.
І де царів собаче тіло Згнило в землі,— про це не мрів. Немало битов одгриміло І одшуміло пожарів.
Царі зотліли у могилі, їх падло змила каламуть.
Ясні сузір’я, серцю милі, Шляхами давніми пливуть.
Але не можу я забуть Слідів співця, сумну пустелю,
І на плечах стару шинелю,
І в колючках аральську путь.
Слова Тарасові могучі Обережу в своїм житті,
Щоб вороги, як гади злючі,
Не підповзли на тій путі.
* *
*
Смолокури і кожум’яки,
Роду чесного бунтарі,
З вас ніколи ніхто не плакав, Помираючи на зорі.
Чи така вже родила мати,
Чи до серця вкотився грім,
Що чекали вночі розплати І сміялися в горі тім?
Чи .таку вже силу любові Узяли до сердець своїх,
Що кували на вас окови,
Ви ж кістьми протирали їх!
Я розвію навалу суму,
І в півночі веселий час Я Тарасову світлу думу Проспіваю й згадаю вас.
Хмара випливе ясиопера,
Дуб хитнеться в старім гаю... Ваших дум голубі озера Переллються в душу мою.
Поміж м’яти і поміж рути Зацвітають мої лани.
Я ж не можу ніяк забути Каторжанськії кайдани!
ЖАЙВОРОНОК
За свіжим подихом весіннім В напівпрозорій вишині Не клекотом, не голосінням Вночі згадаєшся мені.
І як шукать тебе в глибинах Небесних незвичайних нив?
В роздоллях житніх і полинних Навік ти серце полонив.
Обляже, ляже чорна туча І вже сріблом стинає'тьму, Маленька грудочка співуча Не видна зору мойому...
Отак би жити синім квітнем Під небом зоряно-рясним,
На око — зовсім не помітним,
На слово — дивно голосним.
МАНДРИ
В путь нічого збирати не буду:
Є тютюн, і книжки, й сухарі. Десь піду я спокійно між люди, Поклонюся вечірній зорі.
Так ходили, мабуть, Святогори ’, Де земля — як волошковий клин, Так піду я в поля неозорі Із піснями один на один.
Попрошу собі сил небагато Молодим і гарячим слівцем:
Щоб на руки всю землю підняти, Повернути до сонця лицем!
*
Забіліли сніги у дубовій діброві,
Голубого узору на вікнах сліди.
Не затримуй мене на останньому слові, Попрощайсй, як треба, і в путь проведи.
Будуть літа летіти в цвіту і негоді,
Поїзди грімкотітимуть, битиме грім,
І старенька земля, як боєць у поході,
Ізі мною поділиться хлібом своїм.
Може, яшно-черствим, може, тепло-пахучим, Гіркуватим димком новину занесе,