Щоб наснились мені уночі неминуче Темно-карії очі, дорожчі зз все...
Рахманних піль запахли чебреці,
Упала синь в захмарені калюжі,
Разом підемо, запальні та дужі,
В оце розквіття, в простори оці!
Бджола колише марево гречок,
І жайворонка срібляний смичок Згубився в небі, в шумі яровому.
Та вже на обрій туча виповза.
Невже шумить? Невже гуде гроза?
Люблю я день і поклоняюсь грому.
МАВЗОЛЕЙ
Якщо стомився, живучи землею,
В грозі ішов і виростив сади,—
У дальню даль до зірки Мавзолею Іди, товаришу, іди.
І стань, як вартовий,у дні січневі Під сиві стіни дивної краси,
Поглянь в обличчя тихе Іллічеві І кожну рису в пам’ять занеси.
. І нова сила до грудей прибуде,
І сонця промінь осяйне до віч,
І проведе тебе в сім’ю єдину, в люди Ілліч.
ІМ’Я
На все життя лягла розлука,
Під снігом вечір догорів.
Старим пригадувать і внукам Січневий смуток прапорів.
Нащадкам в славі і звитязі Іти крізь весни і літа,
На малиновім ріднім стязі Ім’я знайоме розцвіта.
Навчися серцем розуміти, Зростай в його звучанні, йди.
— То Ленін,— кажуть наші діти.
— Ілліч,— одказують діди.
Всього п’ять літер, слово дивне, Торкнись — і полум’я скресне.
У висоті — таке зазивне,
У глибині — таке ясне.
ТРИ ХВИЛИНИ
Як виряджали у дорогу дальну На стомлених і молодих руках,
То день проніс мелодію прощальну По мовчазних п’яти материках.
Біля простої, в сніжках, домовини Вдивлялись люди в холодок чола.
Гудки гули над світом три хвилини,
Хоч нам здалося — вічність прогула.
І кожен ждав: невже він не покличе Словами, зором, ласкою, Ілліч?
Мільйон облич, немов одне обличчя,
До мертвого схилились віч-на-віч.
Тих трьох хвилин ніхто з нас не забуде — Бійці, селяни і робітники.
І йшли, і йшли за гробом рідні люди,
Щоб світлий образ пам’ятать віки.
ялинки
Стоять засніжені ялинки Біля Кремлівської стіни. Шепочуть сни, зітхають дзвінко І з вітром бавляться вони.
І тут, під світлою .зорею,.
Як з бронзи вилиті,— живі,
На двох окриллях Мавзолею Стоять суворі вартові.
Візьму я гілочку з ялини,
У край далекий понесу,
Щоб потім згадувать щоднини її нев’янучу красу.
Щоб завжди бачить: під зорею, Як з бронзи вилиті,— живі,
На двох окриллях Мавзолею Стоять суворі вартові.
* *
*
Бійця поклали у дядьковій клуні,
Де пахла волошкою житня солома.
І ми, семилітні, безмятежно юні,
Не сиділи й хвильки у себе вдома.
Боєць шепотів: я встану, устану.
Ми приносили хліба чи й сала трішки, Сировим полотном бинтували рану,
Тютюном набивали козячу ніжку.
Устав через тиждень, пішов,— не впізнаю, Цілував на прощання, здоров’я півроку.
Десь гуляє луна по вишневому краю Од його молодого і легкого кроку.
Збирайся, братва, із околиці нашої,
Юність вернулась, нагадує вдома: ^
Ми бійця годували чорною кашею,
І волошкою пахла житня солома. .
* *
* '
В північний час ударить грім В небес широку стелю,
Тривога ввійде в рідний дім,
Шепне: — Вдягай шинелю. ^
А за степи, за сіножать Славетний ворон кряче...
Дружина вийде провожать, Можливо, що й заплаче.
Та квіту раннього пучок Розквітне, як надія,
І голубий носовичок На вітрі забіліє.
І сурм відлуння молоде Зжене очей турботу.
■— Піхота йде! Піхота йде!
Вперед, вперед, піхото!
Піду з полком крізь пил і дим,
Із лоба піт утерши,
Правофланговим рядовим, Заспівувачем першим,
Чи вам насниться ж уночі,
Як в чортовім розгоні У небо сурмлять сурмачі,
Хриплять козацькі коні?
$ *
*
Іржуть на вітрі коні чорногриві, Загнуздані, засідлані в похід.
В заобрійних полях рожевий тане слід. Здорові будьте та йсивіть щасливі.